Вона лише дивилася на сукню, яку не могла купити, аж поки в її житті не з’явився незнайомий спостерігач

— Годі мріяти, — тихо сказала вона.

Вона встала з ліжка, швидко зібралася й приготувала простий сніданок. У її житті не було часу на довгі збори чи гарне вбрання. Щоранку минало однаково: робота, дорога, рахунки, домашні справи.

На той час, коли Ірина приїхала до невеликої юридичної фірми, учорашня сукня майже зникла з її думок. Майже. Вона з головою поринула в роботу. На столі лежала стос документів, які необхідно було перевірити до обіду. Телефон постійно дзвонив, колеги просили її уточнити деталі договорів, а начальник кілька разів заходив до відділу.

Близько 4:00 дня секретарка з’явилася біля її столу.

— Ірино, вас викликає Віктор Степанович.

— Зараз?

— Так. І краще не змушувати його чекати.

Ірина взяла блокнот і попрямувала до кабінету начальника. Віктор Степанович сидів за столом і переглядав документи. Побачивши Ірину, він підвів очі.

— Зачиніть двері.

Ірина відчула легке напруження.

— Щось сталося?

— Нічого поганого. Завтра в нас важлива зустріч. Клієнт дуже серйозний.

Він передав їй теку. Ірина відкрила її й пробіглася очима по першій сторінці.

— Мельник.

Начальник кивнув.

— Дмитро Мельник. Його компанія хоче укласти з нами договір на юридичний супровід нового проєкту.

Ірина знала це ім’я. У місті його знали практично всі. Дмитро Мельник був одним із найвпливовіших підприємців. Про нього казали, що він рідко довіряє людям і практично ніколи не дозволяє емоціям втручатися в ділові рішення.

— Я хочу, щоб на зустрічі були присутні ви, — продовжив начальник. — Ви найкраще знаєте деталі договору.

Ірина трохи розгубилася.

— Але я ніколи з ним не працювала.

— Саме тому підготуйтеся особливо ретельно.

Вона кивнула.

— Добре.

Увесь решту вечора Ірина вивчала документи. Вона намагалася зосередитися винятково на роботі, але кілька разів ловила себе на дивному відчутті. Ім’я Мельника чомусь здавалося їй знайомим. Вона не могла зрозуміти, чому.

Наступного дня Ірина приїхала до бізнес-центру за 10 хвилин до призначеного часу. Величезна скляна будівля здавалася зовсім не схожою на місце, де вона звикла працювати. Тут усе було дорогим і бездоганним: мармурова підлога, строгі меблі, тиха музика та працівники, які рухалися майже безшумно.

Ірина поправила піджак і зайшла до ліфта. На верхньому поверсі її зустріла секретарка.

— Пан Мельник уже чекає на вас.

Ірина подякувала їй і попрямувала до кабінету. Коли двері відчинилися, вона побачила чоловіка, який стояв біля величезного вікна. Дмитро Мельник — високий, упевнений у собі, у темному костюмі, без жодної зайвої деталі. Він тримав руки за спиною й дивився на місто…