Вона лише дивилася на сукню, яку не могла купити, аж поки в її житті не з’явився незнайомий спостерігач

Ірина трохи пом’якшала.

— Гаразд.

Вона попрямувала до дверей, але перед самим виходом зупинилася.

— Дмитре…

Він підвів очі.

— Дякую.

— За що?

Ірина ледь усміхнулася.

— За те, що хоча б запитали.

Вона вийшла. Дмитро довго дивився їй услід.

Через кілька годин Ірина знову опинилася на вулиці. Вона йшла додому й несподівано звернула на ту саму вулицю. Бутік усе ще був відчинений. Ірина підійшла до вітрини, але сукні там уже не було. Вона здивовано подивилася на порожнє місце. Продали. Їй чомусь стало трохи сумно.

Вона вже збиралася піти, коли за спиною почула знайомий голос: — Ні.

Ірина повільно обернулася. Дмитро стояв за кілька кроків від неї.

— Її купили спеціально для вас.

Ірина кілька секунд просто дивилася на Дмитра. Він стояв лише за кілька кроків від неї, спокійно тримаючи руки в кишенях пальта. На його обличчі не було звичної холодності, яку вона помічала під час ділових зустрічей. Зараз він виглядав зовсім інакше.

— Її купили спеціально для мене? — перепитала Ірина.

— Так.

— Але навіщо ви знову прийшли сюди?

Дмитро подивився на порожню вітрину.

— Бо знав, що ви колись знову сюди прийдете.

Ірина насупилася.

— Звідки ви могли це знати?

— Не знав, просто сподівався.

Вона мимоволі усміхнулася, але відразу ж знову стала серйозною.

— Ви розумієте, що все це виглядає дивно?

— Розумію.

— Ви стежите за мною, купуєте мені дорогі речі, знаєте, куди я приходжу.

— Я не хотів вас лякати.

Ірина уважніше подивилася на нього.

— Тоді поясніть мені, чому.

Дмитро кілька секунд мовчав. Він явно не звик говорити про особисте. На ділових зустрічах він легко ухвалював рішення на мільйони, але зараз ніби добирав кожне слово.

— Того вечора, коли я побачив вас біля вітрини, ви нагадали мені одну людину.

— Кого?

— Мою матір.

Ірина здивовано подивилася на нього. Дмитро опустив погляд.

— Коли я був дитиною, ми жили дуже скромно. Моя мати ніколи не скаржилася. Вона вміла радіти найпростішим речам. Іноді я бачив, як вона зупинялася біля вітрин і дивилася на гарні речі.

Він зробив паузу.

— Одного разу я запитав її, чому вона нічого не купує. Вона усміхнулася й сказала: «Такі речі не для нас».

Ірина відчула, як усередині щось стиснулося…