«Вона не могла піти далеко в цій сукні»: фатальна помилка нареченого, який не знав, яку таємницю приховують креслення старого храму

Фотографії лягли на широке підвіконня. На першій був зафіксований брудний матрац на дерев’яних піддонах. На другій — пластиковий стіл. На столі стояла дешева картонна ікона в пластиковому окладі й недогарок свічки.

— Двері в котельню були замасковані під фальшстіну з гіпсокартону, — вів далі Кравченко, перегортаючи глянсові знімки. — Відчинялися магнітною карткою. Система повністю автономна. Навіть якби ви били кувалдою в стіну ззовні, вона б нічого не почула.

Віктор дивився на останню фотографію. У дальньому кутку бетонного підвалу стояло дитяче ліжечко. Дерев’яні прути були грубо збиті іржавими цвяхами. Усередині лежала зім’ята сіра байкова ковдра.

— Хто спускався туди весь цей час? — спитав Віктор. Голос прозвучав хрипко, дряпаючи горло.

Кравченко закрив теку. Клацнув пластиковий замок.

— Учора труби прорвало не просто так, — слідчий подивився на важкі двері палати. — Вентиль зірвали навмисно. Той, хто тримав її там, затопив підвал. Крижана вода піднялася на метр. Він пішов і залишив її там.

У кишені куртки Кравченка різко задзвонив телефон. Слідчий дістав апарат, глянув на тріснутий екран і насупився. Він натиснув кнопку прийому й підніс слухавку до вуха.

Віктор не відривав погляду від дитячого ліжечка на фотографії. Раптом Кравченко зблід. Його рука з телефоном повільно опустилася вздовж тулуба.

— Савельєв, — промовив слідчий, дивлячись у порожній лікарняний коридор. — Настоятель церкви. Отець Ілля.

Віктор знову намацав у кишені латунний ключ і стиснув його.

— Його щойно знайшли у вівтарі, — Кравченко важко ковтнув. — Із проламаною головою. Поруч лежала магнітна картка.

Жовта пластикова стрічка з чорним написом «Прохід заборонено» лопотіла на пронизливому вітрі. Осінній дощ дрібною, крижаною крихтою сік обличчя, забираючись за комір куртки. Сині проблискові маячки трьох поліцейських машин відбивалися в брудних, маслянистих калюжах внутрішнього двору церкви. Віктор Савельєв переступив через натягнуту стрічку, не виймаючи стиснутої в кулак руки з правої кишені.

У головній залі церкви було сиро й неприродно світло. Потужні галогенні прожектори криміналістів вихоплювали з напівтемряви облуплені фрески й почорнілі ікони. Під високими склепіннями стояв важкий, нудотний запах мокрої вовни, згорілого озону й солодкуватої міді. Тіло настоятеля, отця Іллі, лежало на сірих кам’яних плитах долілиць…