Вона почала нове життя в тихому селі, не підозрюючи, що одного дня у двері постукає людина з минулого
— Мамо…
Уперше. Це слово зірвалося в неї ненароком. Вона сама злякалася. Рашид зблід.
— У машину, — сказав він уже без м’якості.
Микола зняв телефон із запису.
— Ви погрожуєте дитині?
— Я забираю свою доньку.
— Зараз — ні.
Чоловік із папкою ступив уперед.
— У нас документи про опіку, свідоцтво про смерть матері, висновки лікарів…
— Передасте офіційно, — сказав Микола. — Не на ґанку.
Рашид подивився на Лейлу. Довго. Марія знала цей погляд. Після нього хотілося самій просити пробачення за те, що існуєш.
— Добре, — сказав він нарешті. — Сьогодні ти залишаєшся. Завтра ти сама попросишся додому.
Він розвернувся й пішов. Машини від’їхали повільно, розбризкуючи багнюку. Лише коли фари зникли, Марія зрозуміла, що весь цей час не дихала.
Лейла стояла посеред коридору. По обличчю в неї текли сльози, але вона ніби не помічала.
— Я погана? — спитала вона.
Марія підійшла на крок.
— Ні.
— Я хотіла до нього.
— Ти злякалася.
— Я сумую за ним. Хоча він… хоча я…
Вона не договорила. Марія обережно простягнула руку. Лейла дивилася на цю руку кілька секунд, потім раптом уткнулася обличчям їй у груди. Не обійняла одразу, просто впала, як падають, коли більше не можуть триматися. Марія обійняла її — дбайливо, майже не вірячи, що можна. Тіло доньки було кістляве, гаряче, тремтливе. Марія заплющила очі й уперше за п’ять років дозволила собі плакати не в подушку, не в темряву, не беззвучно.
Уранці почалося справжнє.
Приїхали дві жінки зі служби у справах дітей, втомлені, ділові, з товстими папками. Лейлу опитували окремо, у присутності психолога, якого терміново викликали з районного центру. Марія сиділа в сусідній кімнаті й стискала чашку так, що та тріснула. Кожен приглушений голос за стіною здавався вироком.
Ірина Бондаренко приїхала опівдні. Невисока, у темному пальті, з короткою стрижкою й очима, які помічали все. Вона не обіймала Марію, не говорила гучних слів. Тільки міцно потисла руку.
— Ви дуже змінилися, — сказала вона.
— Ви мене бачили?
— Ніна надсилала фото. Давно.
Марія відчула, як усередині знову озвалося ім’я Ніни.
— Вона померла?
