Вона почала нове життя в тихому селі, не підозрюючи, що одного дня у двері постукає людина з минулого

— Батько дитини. Відчиняйте негайно.

— Представтеся.

Пауза.

— Рашид.

Він назвав прізвище. Марія почула його й відчула, як підступає нудота. П’ять років вона не чула цього імені так близько.

Микола відчинив двері, не знімаючи ланцюжка.

На ґанку стояв Рашид. Він майже не змінився. Трохи більше сивини на скронях, глибша складка біля рота. Темне пальто, шкіряні рукавички, погляд людини, звиклої, що простір сам розступається перед нею. За ним двоє чоловіків. Один тримав папку.

Рашид побачив Марію в глибині коридору.

І вперше на її пам’яті втратив обличчя.

Це тривало секунду. Лише секунду. Очі розширилися, губи прочинилися. Потім він знову став собою.

— Ось як, — сказав він. — Привиди живуть у селах.

Марія трималася за одвірок. Коліна тремтіли, але вона не опустила очей.

— Де моя донька? — спитав він.

— У безпеці, — відповів Микола.

— Вона неповнолітня. Її викрали. Ця жінка психічно хвора. Вона давно офіційно мертва. У вас у домі людина з підробленими документами.

— Усі ваші заяви будуть оформлені протоколом, — сухо сказав Микола. — До прибуття представників служби і юристки дитина залишається тут. Вона сама прийшла і повідомила, що боїться повертатися.

Рашид навіть не подивився на нього.

— Лейло, — покликав він. Голос став м’яким. Від цієї м’якості Марії стало страшніше, ніж від крику. — Доню. Виходь. Ми їдемо додому.

На кухні щось брязнуло. Лейла впустила ложку.

— Лейло, — повторив він. — Ти налякала мене. Я всю ніч тебе шукав. Ти ж знаєш, як я хвилююся. Ця жінка тебе заплутала. Вона хвора.

Марія побачила, як донька встала. Повільно вийшла в коридор. На ній була тітчина Галина кофта з оленями, завелика, рукави закривали пальці. Вона подивилася на батька, і обличчя в неї стало маленьким, дитячим.

— Тату, — сказала вона.

Рашид усміхнувся.

— Іди до мене.

Лейла зробила крок. Марія не витримала:

— Не треба.

Дівчинка зупинилася. Рашид перевів погляд на Марію.

— Ти вже одного разу покинула її, — сказав він тихо. — Тепер хочеш зробити це красиво?

Лейла здригнулася.

— Я не покидала, — сказала Марія.

— Ти померла, — всміхнувся він. — Дуже зручно. Поки я ростив дитину, ти пекла булочки.

Слова вдарили точніше за ляпас. Марія відчула, як усі в кімнаті дивляться на неї. Може, ніхто не засуджував, але їй здалося — засуджують. Чому вижила? Чому не повернулася раніше? Чому дитина сама прийшла до тебе, а не ти до неї?

Лейла прошепотіла: