Вона тікала від минулого, та в лісі натрапила на таємницю, пов’язану з її власним життям
Три дні вона йшла на захід, як сказала Палажка. Вдень пробиралася між стовбурами, де сніг лежав кіркою й різав гомілки під ватяними штанами, вночі ховалася під вивернутим корінням або в густому ялиннику, намагаючись дихати так тихо, ніби навіть мороз міг її видати. Вона їла змерзлу журавлину, виколупану з-під снігу, і одного разу знайшла в покинутому зимівнику шматок старої строганини, підсохлої й гіркої, але ще придатної, щоб обдурити шлунок.
На третю ніч сили почали йти дивно: не болем і не слабкістю, а порожнечею. Оксана ловила себе на тому, що перестає розуміти, куди ставить ногу. Вітер гнав по насту сніговий пил, дерева скрипіли так, ніби в темряві розмовляли між собою. Вона вже майже не відчувала пальців, коли земля під ногами раптом просіла.
Не провалилася — ні. Просто наст виявився іншим — пухким, недавно потривоженим. Оксана зупинилася, присіла навпочіпки й провела долонею по низькому горбку, ледь припорошеному свіжим снігом. Він був витягнутий, майже в людський зріст, осторонь від звіриних стежок і надто правильний для нори. У грудях у неї ворухнулося не марновірство, не страх, а старе професійне чуття, яке не померло навіть у колонії. Так земля лежить не над падлом. Так її нашвидку накидають на людину.
Вона почала рити руками. Спершу обережно, потім дедалі швидше. Глина, змішана зі снігом, була тверда, чіплялася за нігті, обпікала шкіру холодом. Оксана знайшла суху гілку, стала шкребти нею, знову кинула й знову копала долонями, доки нігті не побіліли, а під ними не виступила кров.
Коли з землі показалася щока, заросла сивою щетиною, Оксана на мить перестала дихати. Вона розчистила вилиці, рот, ніс, лоб. Грудки мерзлої глини осипалися з обличчя, яке вона бачила уві сні всі сім років. Не щоночі, але надто часто, щоб забути.
Мирон Антонович Середа. Колишній начальник дільниці на старому руднику. Єдина людина, що стояла поруч із нею тієї ночі, коли вона знайшла тіло Кирила, і єдина, хто міг підтвердити, що вона не брехала про сліди насильства. На суді він не сказав на її захист нічого. Пізніше адвокат повідомив: Середа загинув, його тіло знайшли в перекинутій машині на дні розпадка, обгоріле, упізнане за особистими речами. Для слідства це стало зручною крапкою: свідка викликати неможливо, мертві не змінюють показань.
Та мертва людина під її руками дихала.
Ледь помітно. З хрипом, ніби повітря чіплялося за горло. Але дихала.
— Не може бути, — прошепотіла Оксана, і пара від її слів змішалася з його слабким диханням над розкопаною могилою. — Тебе ж давно поховали…
Мирон застогнав, але очей не розплющив. Десь далеко, за промерзлою рікою, у теплому кабінеті, людина, що наказала закопати його в цій землі, у цю саму годину була певна: нарешті позбулася останнього живого нагадування про минуле…
