Вона тікала від минулого, та в лісі натрапила на таємницю, пов’язану з її власним життям

У кабінеті на верхньому поверсі ділового центру пахло сигарами, дорогою шкірою й відполірованим деревом — тим особливим запахом влади, яка давно відвикла від бруду під нігтями. Аркадій Степанович Гордейчук, власник холдингу «Північна жила», сидів упівоберта до вікна. За склом темніла широка ріка, вже скута льодом, і останні смуги зимового заходу лягали на неї міддю.

Він слухав гучний зв’язок, не змінюючи виразу обличчя.

— Гайдук, повтори, — сказав він нарешті.

— Об’єкт усунуто, — відповів начальник охорони. Голос у Тараса Гайдука був рівний, майже нудьгуючий, як у людини, що доповідає про списання старої техніки. — Особисто контролював. Закопали в розпадку за темним ключем. До відлиги туди ніхто не сунеться.

Аркадій повільно повернув склянку з коньяком на столі.

— П’ять років він мовчав, бо так було потрібно мені. Я вважав, ми домовилися: Середа доживе десь тихо й нікому не завадить.

На іншому кінці зв’язку виникла коротка пауза.

— Аркадію Степановичу, розпорядження надійшло не від вас.

Гордейчук повернувся в кріслі вже повністю.

— Від кого?

Гайдук мовчав довше, ніж мав право мовчати чоловік, який нічого важливого не приховує.

— Від Назара Олеговича. Терміново, через закритий канал. Із формулюванням, що це ваше рішення.

Аркадій зробив ковток і не відповів. Він умів мовчати так, що мовчання ставало ударом. Цього його навчив батько — людина, яка підняла рудник із барачного селища до компанії, перед якою тепер кланялися чиновники, банкіри й місцеві начальники. У тому ж кабінеті, з тим самим видом на ріку, батько колись сказав йому: справжня влада починається там, де люди самі вгадують, чого ти від них хочеш, і бояться помилитися.

«Назар вирішив іти через мою голову, — подумав Аркадій. — Отже, вже не просить. Готується брати».

Уголос він вимовив лише:

— Тіло нікому не показувати. Для всіх Середа помер п’ять років тому. За три тижні річні збори акціонерів, і до того часу я не бажаю чути це прізвище.

Він відключив зв’язок. Треба було негайно зателефонувати племінникові й спитати, коли той, хлопчисько, якого він із дитинства вчив не плутати сміливість із самоуправством, вирішив грати в господаря. Та Аркадій не набрав номера. У цій нетерплячій жорстокості він надто добре впізнавав себе самого тридцятирічної давнини — коли теж подзвонив потрібній людині, теж був певен, що батько нічого не дізнається, і теж вважав, що усуває не людину, а проблему.

На столі стояла стара фотографія: молодий Аркадій у касці поруч із батьком біля першої машини на руднику. А в нижній шухляді, яку він не відкривав роками, лежала папка з єдиним написом: «1999». Рік, коли під завалом загинув робітник Петро Дорошенко, і молодий спадкоємець уперше зрозумів, скільки насправді коштує чуже мовчання.

Він не знав, що донька того робітника зараз стоїть навколішки в снігу за багато кілометрів від його кабінету й витягає з землі людину, яку він уже списав із життя…