Вона вирішила перевірити свою компанію зсередини, але перший день виявився зовсім не таким, як вона очікувала

Він замовк, готовий почути сувору відповідь або холодне здивування. Та Дарина раптом розсміялася — легко, з таким полегшенням, що Богдан розгубився ще дужче.

— Ну нарешті, — сказала вона й відсунула заяву вбік. — Я пів року чекала, коли ти перестанеш бути шляхетним мовчуном. Думала, мій принц так і буде рятувати клієнтів, розвивати філію й робити вигляд, що нічого не відбувається.

— Ти не сердишся? — тихо спитав він.

— За чесність? Ні. А от звільнення я не приймаю.

— Але ти моя начальниця.

— А ти — людина, яка за пів року зробила для компанії більше, ніж дехто за роки. Ти не ховаєшся за моїм прізвищем, Богдане. Ти щодня доводиш, що заслужив своє місце.

Він мовчав, і Дарина накрила його руку своєю.

— Заяву забери. Я не збираюся звільняти людину, яку люблю. Тим паче якщо вона потрібна справі не менше, ніж мені.

Богдан довго дивився на її руку, потім нарешті всміхнувся. За сусідніми столиками люди продовжували розмовляти, офіціант ніс комусь десерт, за вікном темніло місто, але для них цей звичайний вечір став початком іншого життя. Дарина склала заяву навпіл і повернула йому — не як документ, а як непотрібний папір, що більше не мав сили.