Вона вирішила перевірити свою компанію зсередини, але перший день виявився зовсім не таким, як вона очікувала

За наступні пів року філія змінилася майже повністю. Богдан набрав нову команду, розмовляв із кожним кандидатом довго й уважно. Він дивився не лише на досвід продажів, а й на те, як людина вітається, слухає, відповідає на незручні запитання. Дарина підтримувала його рішення, інколи сперечалася про деталі, але дедалі частіше помічала, що він розуміє її майже без зайвих пояснень.

Вони разом запровадили нові правила обслуговування, змінили навчання стажерів, зробили систему знижок зрозумілішою. Продажі не впали, як колись лякали старі менеджери. Навпаки, люди поверталися, приводили родичів, радили салон знайомим. Для Дарины важливими були цифри у звітах, але ще важливішими — листи з подяками, які тепер приходили регулярно.

Одного вечора вони сиділи в невеликому кафе після довгого робочого дня. На столі лежала папка з документами. Богдан майже не пив кави, поправляв край аркуша й явно збирався з духом. Дарина помітила це, але не квапила. Вона звикла: він говорить лише тоді, коли готовий.

Нарешті він розкрив папку, витяг заяву й промовив надто різко:

— Я звільняюся.

Дарина завмерла.

— Що сталося?

Богдан стис пальці.

— Нічого поганого. Просто я більше не можу мовчати. Дарино, я люблю тебе. Від того дня, коли ти прийшла в салон як стажерка, а потім захистила Марфу Степанівну. Кожен день поруч із тобою став для мене важливішим, ніж я хотів визнавати. Але я працюю в тебе. Ти моя керівниця. Люди почнуть говорити. І я маю будувати свою справу сам, а не ховатися за твоїм прізвищем…