Вона вирішила перевірити свою компанію зсередини, але перший день виявився зовсім не таким, як вона очікувала

Літню жінку звали Марфа Степанівна. Вона говорила м’яко, часто перепрошувала й ставила запитання так обережно, ніби боялася забрати в продавця зайву хвилину. Богдан терпляче пояснював, чим відрізняються моделі, показував багажник, салон, кнопки, не поглядав на годинник і жодного разу не дав зрозуміти, що поспішає.

Нарешті Марфа Степанівна зупинилася біля невеликого світлого автомобіля. Провела долонею по крилу й ніяково всміхнулася.

— Дуже гарна машина. Тільки мені трохи не вистачає. Може, на неї буває знижка?

Богдан хотів відповісти, але вона швидко додала:

— Онук сьогодні приїжджає. Я йому подарунок хочу зробити. Якби час був, ще б відкладала, а зараз уже не встигаю.

Дарина несподівано спитала:

— А пізніше подарувати не можна? Чи саме сьогодні важливо?

Марфа Степанівна тяжко зітхнула.

— Важливо, доню. Двадцять років тому мій син Роман поїхав працювати в далекий регіон і додому не повернувся. Писав, що познайомить мене з нареченою, радів майбутньому, а потім сталася аварія. Після похорону прийшов лист від його дівчини, Мирослави. Вона просила пробачити, що не приїхала, і розповідала: від звістки про смерть Романа в неї почалися передчасні пологи. Хлопчик народився слабенький, але вижив. Назвали його на честь батька.

Жінка міцніше стисла сумку.

— Сил їхати до них у мене тоді не було, надто тяжко все було. Ми листувалися, потім телефонували. Відтоді я відкладала потроху з пенсії. Хотіла, щоб, коли онук виросте й приїде, я зустріла його гарним подарунком. Нещодавно він подзвонив і сказав: «Бабусю, печи пироги, я вступив до навчального закладу в сусідньому місті». До останнього приховував, боявся, що не вийде. Права в нього вже є, от я й вирішила: хай машина стане йому підмогою…