Вона вирішила влаштувати собі маленьке свято, однак поява гостя змусила її забути про все

— Мамо, — ледь чутно промовив він.

Оксана завмерла, ніби боялася зруйнувати видіння одним рухом. Потім вдивилася в шрам, у знайомі очі й риси дорослого обличчя.

— Богданчику… Синочку мій!

Вона кинулася до нього, забувши про слабке серце й хворі ноги. Максим — тепер знову Богдан — встиг підхопити матір. Оксана плакала, торкалася його обличчя й повторювала ім’я, яке він сам не міг згадати стільки років. Кожне її слово повертало йому частинку колишнього життя: сад, маленький дім, запах булочок із корицею, бабусині руки й власну дитячу мрію стати сильним.

Він притискав матір до себе й не знаходив слів. За роки після шпиталю Богдан звик вважати, що з’явився з порожнечі й нікому не належить. Тепер один її погляд повернув йому і ім’я, і минуле, і місце, де на нього продовжували чекати всупереч усім офіційним відповідям.

Оксана так і не дізналася, яке непорозуміння привело сина до її дому і які послуги ховалися за звичною вивіскою. Для неї мало значення лише те, що Богдан живий і знову стоїть на рідному порозі. Усе інше втратило сенс перед дивом, на яке вона чекала десять довгих років…

У сільському домі знову залунали голоси. Розлука не зникла безслідно, але поруч із радістю навіть найтяжчі спогади відступали. Богдан, який утратив пам’ять і довго жив під чужим ім’ям, нарешті знайшов дорогу додому. Оксана, яка майже відмовилася від життя, дочекалася єдиного сина.

Минуле більше не розділяло їх. Матері було досить бачити Богдана поруч, а йому — знати, що існує людина, яка не переставала шукати й любити його. Дім, ще недавно порожній і занедбаний, знову наповнився теплом і сенсом.

Від послуг, пов’язаних із таємними бажаннями клієнток, Богдан відмовився. Згодом він відкрив власну ремонтну фірму й остаточно змінив напрям роботи. Тепер майстри займалися лише справжнім ремонтом: приводили до ладу дахи, горища, паркани й кімнати. Таємні паролі більше нікому не були потрібні.