Вона зрозуміла, що чоловік завіз її до лісу не випадково, і саме там знайшла свій шанс на порятунок

Випадок допоміг слідству раніше, ніж план устигли здійснити. Уранці до приймального відділення зателефонував чоловік із улесливим голосом і назвався працівником поліції. Він уточнював, чи справді знайдена в лісі жінка перебуває в них.

Черговa медсестра, не попереджена про всі подробиці, відповіла, що пацієнтка жива, стан стабільний, виписка планується найближчим часом. Коли голос попросив номер палати, вона назвала і його.

За пів години Тарас увірвався до відділення. Розпатланий, із червоними очима, у пальті, накинутому як-небудь, він питав у кожної медсестри:

— Де моя дружина? Де Олена?

До палати він увійшов майже бігом. На порозі завмер. Олена сиділа на ліжку, бліда, змарніла, із загіпсованою ногою. Однієї миті вистачило, щоб вона побачила в його очах не радість, а тваринний жах. Потім він опанував обличчя й кинувся до неї.

— Олено! Рідна! Ти жива! — Він обійняв її, притиснув до себе, цілував у волосся. — Я думав, втратив тебе. Де ти була? Що з тобою сталося?

Вона терпіла його руки, відчуваючи, як усередині підіймається холодна нудота. Як переконливо він грав. Як легко його голос тремтів там, де треба. Якби вона не пам’ятала його обличчя над урвищем, могла б повірити.

— Мене знайшли, — сказала вона.

— Я шукав! — швидко заговорив він. — Ми весь ліс обійшли. Рятувальники, собаки, волонтери. Я ночами не спав.

— Весь ліс?

— Усюди. По всіх стежках. По всіх ярах.

Брехня була такою прямою, що Олена майже здивувалася його сміливості. Він відводив людей в інший бік, але тепер говорив це з очима люблячого чоловіка.

— Лікарі сказали, ти впала, — обережно промовив він. — Ти пам’ятаєш як?

Олена витримала паузу. Дивилася йому просто в обличчя й бачила, як напружені його вилиці.

— Погано пам’ятаю. Усе як у тумані.

Полегшення майнуло надто швидко, але вона встигла помітити. Тарас повірив, що падіння й лихоманка забрали в неї головне.

Увесь день він просидів біля ліжка. Приносив фрукти, квіти, поправляв ковдру, говорив із лікарями підкреслено турботливо. Медсестри розчулювалися: от же як переживає. Олена слухала його солодкі слова й згадувала, як він сказав «прощавай».

— Ти в мене одна, — шепотів він увечері. — Найдорожча. Я б не пережив, якби…

— Справді? — спитала вона.

— Звісно.

Вона відвернулася до вікна. Ще трохи. Треба було витримати ще трохи.

Уранці її виписали. У коридорі, за поворотом, чекали Дорошенко з оперативниками. Технік швидко закріпив мікрофон під блузкою, перевірив дріт.

— Скажіть кілька слів, — попросив він.

— Чути?

Оператор у навушниках кивнув.

— Чисто. Пам’ятайте: голосно, спокійно, прямі запитання.

Дорошенко нахилився ближче.

— Він упевнений, що ви нічого не пам’ятаєте. Це наша перевага. Не тисніть одразу. Нехай сам почне говорити.

Олена взяла милиці. Руки не тремтіли, і це дивувало її саму.

— Я готова.

Оперативна група зайняла місце у дворі заздалегідь. Машина стояла за сусіднім будинком. Усередині сиділи Дорошенко, двоє оперативників і технік із приймачем. Запис увімкнули, коли Олена підійшла до під’їзду.

У навушниках почувся клац замка, скрип дверей, стукіт милиць по коридору.

— Тарасе, я вдома, — долинув її голос.

Квартира зустріла її запахом алкоголю, брудного посуду й застояного повітря. У вітальні валялися порожні пляшки, попільничка була переповнена, на столі лежали зім’яті фотографії. Тарас сидів у кріслі, неголений, п’яний, із каламутними очима. Перед ним стояла пляшка, поруч лежав знімок молодої жінки.

— Ти? — Він підвів голову й кілька секунд дивився на неї так, ніби знову побачив привид. — Олена…

— Що тут сталося? — спитала вона, повільно проходячи до кімнати.

Він криво всміхнувся й тицьнув пальцем у фотографію.

— Вона мене кинула.

— Хто?

— Мар’яна. Моя Мар’яна. Забрала гроші й зникла.

Олена сіла навпроти. Серце билося сильно, але голос лишався рівним.

— Я не розумію. Яка Мар’яна? Які гроші?

Тарас ковтнув із пляшки, скривився.

— Усе пропало.

— Поясни мені.

Він дивився на неї каламутно й жалюгідно. Алкоголь розмив його обережність, образа вимагала слухача, а перед ним сиділа дружина, яку він усе ще вважав зламаною й такою, що нічого не пам’ятає.

— Коханка моя, — сказав він. — Пів року з нею. Вагітна. Я думав… думав, ми почнемо заново.

— Ти зраджував мені?

— Так, — видихнув він і раптом заплакав п’яними слізьми. — Я їй усе розповів. Про виплату, про господарство. Усе. А вона забрала, що знайшла: заощадження, заначку. Сказала, що любить іншого. Номер змінила.

Олена трохи подалася вперед.

— Яку виплату?

— Страхову. Якби ти померла, мені б виплатили велику суму. І земля лишилася б моя.

У машині за сусіднім будинком Дорошенко підняв руку, показуючи всім мовчати. Запис ішов.

— Якби я померла? — повторила Олена. — Чому ти говориш так, ніби я мала померти?

Тарас раптом замовк. На секунду в його очах прорізалася тверезість. Але потім обличчя знову скривилося, і він зло махнув рукою.

— Бо мала! Усе вже було зроблено. Усе!

— Що було зроблено, Тарасе?

Він дивився на неї, ніби ненавидів за те, що вона сидить навпроти — жива, бліда, з милицями, і самим своїм існуванням руйнує його план.

— Я привів тебе на гребінь, — сказав він глухо.

— Навіщо?

— Щоб штовхнути.

Слова зависли в кімнаті. Олена відчула, як шкіра на руках укрилася сиротами, хоч знала це й раніше.

— Ти штовхнув мене?

— Так! — вигукнув він. — Так, я штовхнув тебе зі скелі. Сам. Три місяці думав, де краще. Щоб виглядало як нещасний випадок. Щоб ніхто не докопався.

— Заради Мар’яни?

— Заради грошей! Заради дитини! Заради нового життя! — Він підвівся з крісла, хитаючись. — Ти однаково жила минулим. Назар, господарство, твої трави, твій біль… А мені треба було далі. Вона чекала дитину. Нам потрібні були гроші.

— І папери?

— Я зробив довіреності. Переписав частку. Підпис… — Він урвався, але вже було пізно. — Яка різниця тепер? Усе завалилося. Ти жива, вона втекла, грошей немає.

Олена не відступила.

— Мар’яна знала, що ти збирався зробити?

— Знала, — прошепотів він. — Підштовхувала. Казала, що розлучення все зіпсує, що я платитиму, ділитиму, чекатиму. Ми разом придумали. А потім вона мене кинула.

За дверима під’їзду почулися швидкі кроки. У дворі грюкнули дверцята машини. Тарас, здається, теж почув і підвів голову.

— Скільки ти мене обманював? — спитала Олена.

— Пів року. Може, більше. Пробач. Я не хотів, правда. Просто…

У двері гучно постукали.

— Відчиніть! Поліція!

Тарас подивився на дружину. У каламутних очах повільно з’явилося розуміння.

— Ти записувала? — прошепотів він.

Олена нічого не відповіла. За дверима знову вдарили кулаком, і в цьому звуці вже чувся кінець усього, що він намагався збудувати на її смерті…