Вона зрозуміла, що чоловік завіз її до лісу не випадково, і саме там знайшла свій шанс на порятунок

Гул моторів почувся здалеку. Тигриця підвела голову, прислухалася. Олена побачила, як напружилися її плечі, як сіпнувся кінчик хвоста. Люди наближалися — багато людей, галасливих, із запахом бензину, ліків, заліза.

Звір зробив кілька кроків до Олени. Нахилив велику голову й востаннє лизнув її долоню шорстким теплим язиком.

— Дякую, — прошепотіла Олена, вже не стримуючи сліз. — Ти врятувала мене, дівчинко моя. Як я колись тебе. Іди. Будь ласка, іди, поки вони не під’їхали.

Тигриця дивилася довго, спокійно, ніби розуміла кожне слово. Потім тихо, майже нечутно рикнула, розвернулася й ковзнула в зарості. На краю галявини вона озирнулася ще раз. Білий шрам мигнув між гіллям — і зник. Олена лишилася дивитися туди, де ще тремтіли гілки, ніби разом зі звіром у ліс ішла частина її болю…

— Оце так діло, — видихнув Мирон Савельович. — За все життя такого не бачив.

— Ви розкажете? — спитала Олена. — Про неї.

— Розкажу, — відповів старий. — Такі речі мовчанням гріх закривати. Добро, видно, вміє пам’ятати дорогу.

Рятувальники обережно поклали Олену на ноші. Фельдшер перевіряв пульс, тиск, ставив короткі запитання, підключав крапельницю просто в машині. Вона відповідала не на все: сили йшли, свідомість пливла. Але коли машина рушила, Олена все ще дивилася у вікно на стіну лісу й шукала очима смугасту тінь.

У лікарні її відразу повезли на рентген. Черговий травматолог, сивий Савчук, обережно обмацував кісточку й хмурився.

— Перелом складний. Зміщення, зв’язки пошкоджені. Як ви взагалі п’ять діб протрималися?

— Мені допомогли, — відповіла вона слабо.

— Мисливці?

— Тигриця.

Савчук підвів брови, але розпитувати не став. Спершу кістка, зневоднення, температура, виснаження. Історії зачекають, якщо пацієнтка лишиться жива.

Надвечір до палати зайшов головний лікар Павло Михайлович, з яким Олена багато років працювала пліч-о-пліч. Він зупинився біля дверей, ніби боявся сполохати її присутність.

— Олено, — сказав він тихо. — Жива. Слава Богу. Усе селище на ногах. Тарас, кажуть, місця собі не знаходить.

Олена гірко всміхнулася.

— Напевно, дуже переживає.

Павло Михайлович уважно подивився на неї.

— Що сталося? Ти впала?

— Мені треба терміново поговорити зі слідчим. Тільки не повідомляйте Тарасові, що я прийшла до тями. Нікому зайвому не повідомляйте.

Наступного ранку до її ліжка прийшов Роман Дорошенко — той самий слідчий, який приймав заяву в Тараса. Він сів поруч, поклав на коліна блокнот.

— Олено Коваленко, розкажіть усе від початку. Не поспішаючи.

І вона розповіла. Про ранок, про дівчинку на зупинці, про раптову м’якість чоловіка, про «гарне місце». Про гребінь, удар у спину, пальці на мокрому камені. Про обличчя Тараса над урвищем. Про Мар’яну, вагітність, страхову виплату, господарство. Про те, як він не подав їй руки й пішов, певний, що вона мертва.

Дорошенко записував кожне слово. Його обличчя лишалося стриманим, але погляд ставав дедалі жорсткішим.

— Обвинувачення серйозне, — сказав він, коли вона замовкла. — Замах на вбивство з корисливих мотивів. Але для суду одних ваших слів буде замало.

— Я жива. Хіба цього мало?

— Він скаже, що ви оступилися самі. Що через травму й шок пам’ять плутається. Захисник чіплятиметься до кожної неточності. Потрібні документи, записи, визнання, сліди підготовки.

Олена заплющила очі. Їй було боляче навіть говорити, але зупинятися вона не збиралася.

— Останніми місяцями він постійно вовтузився з паперами. Казав, треба навести лад: страховка, господарство, довіреності. Я підписувала те, що він приносив. Не думала…

— Господарство на вас?

— Так. Батьківське. Але він хотів виділити собі частку. Переконував, що так буде простіше.

Дорошенко пожвавішав.

— Це вже напрям. Я запрошу відомості зі страхової та реєстру, підніму довіреності. Подивимося дати, підписи, хто засвідчував. Якщо він готувався заздалегідь, це покаже умисел.

Він помовчав, постукуючи ручкою по блокноту.

— Є ще варіант. Ризикований. Але може дати головне.

— Який?

— Він поки не знає, що ви пам’ятаєте. Можливо, взагалі не знає, що ви живі. Якщо ми втримуємо інформацію, можна провести розмову під запис. Ви повернетеся додому з прихованим мікрофоном і спробуєте вивести його на зізнання.

Олена дивилася на білу лікарняну стіну. Повернутися до квартири, де лежали його речі. Сісти навпроти людини, яка розтиснула над нею руки. Слухати його голос. Робити вигляд, що вона це витримає.

— Я згодна, — сказала вона.

— Подумайте. Це важко.

— Мені вже було важко, коли я висіла над прірвою. Тепер я хочу, щоб правда прозвучала не лише з моїх уст.

За день до палати прийшли Дорошенко, оперативник і технік із маленьким пристроєм. Слідчий розклав теку.

— Ми дещо знайшли. За чотири місяці до вашого падіння Тарас оформив документи, за якими частина господарства переходила йому. Попередньо почеркознавець вважає підпис сумнівним. Крім того, він заздалегідь дізнавався умови страхової виплати в разі смерті дружини.

Олена мовчала. Кожен новий папір не дивував, а лише підтверджував те, що душа вже знала.

— Отже, він усе продумував.

— Схоже на те. Але зізнання зробить справу значно міцнішою.

Оперативник показав крихітний мікрофон.

— Закріпимо під одягом. Ми будемо в машині поруч із будинком. Говоріть чітко, ставте прямі запитання: навіщо привів на гребінь, що зі страховкою, що з Мар’яною, як готував документи. Не сперечайтеся з ним різко, не провокуйте на насильство. Якщо відчуєте небезпеку, скажете умовну фразу, і ми зайдемо відразу.

— А якщо він заперечуватиме?

— Тоді все одно продовжимо працювати з документами й показаннями. Але жадібність і страх часто змушують людей говорити більше, ніж їм здається.

Наступного ранку лікарі дозволили виписку під розписку. Олена взяла милиці й довго дивилася у вікно, за яким тяглася осіння дорога до лісу. Їй належало повернутися не просто додому. Їй належало ввійти в місце, де любов остаточно стане доказом…