Вони дали їй лише дві години, не підозрюючи, хто вже багато років ховався в цьому лісі

Сніг посилювався з кожним кілометром. До 6 вечора видимість упала до 20 метрів. Фари вихоплювали з темряви тільки білу кручену масу.

Швидкість — 20 кілометрів на годину. Музика давно змовкла. Радіо втратило сигнал десь після третьої години їзди й тепер шипіло перешкодами.

Оксана вимкнула його. Їхала в тиші. Лише сніг шарудів по лобовому склу, і двірники мірно рухалися туди-сюди.

Попереду червоні вогні. Машина впоперек дороги. Поруч дві темні постаті, одна махає рукою.

Оксана пригальмувала. Зупинилася. Опустила скло.

Морозне повітря вдарило в обличчя миттєво. Перший підійшов. Високий, широкоплечий.

Темна куртка з шевроном на рукаві, кашкет. Посвідчення майнуло перед її обличчям. Розкрилося й закрилося швидко, за секунду.

«Добрий вечір. Документи на машину й права, будь ласка». Голос ввічливий, обличчя спокійне.

Тільки очі. Вони дивилися не на документи, які вона простягала. Вони дивилися на неї.

Оксана віддала права й техпаспорт. Поки він гортав, дивилася на машину впоперек дороги. Цивільна? Жодних розпізнавальних знаків, крім синьої смуги, наклеєної на борт.

Криво, наче нашвидкуруч. І номери на машині були. Але Оксана встигла помітити код регіону.

Інший регіон. Не місцевий. «Усе гаразд із документами?» — спитала вона.

Голос був рівний. «Майже». Перший усміхнувся.

«Вийдіть із машини, будь ласка. Технічний огляд». «Який огляд? Я поспішаю».

«Займе кілька хвилин. Вийдіть, будь ласка». Вона вийшла.

Стала поруч із машиною, руки в кишенях халата. Сніг одразу почав осідати на волоссі. Другий підійшов ззаду.

Вона чула його кроки по снігу. Повільні. Навмисне повільні.

І тут із темряви за машиною вийшов третій. Оксана подивилася на його обличчя. І в шлунку щось стиснулося швидко й холодно, наче вона проковтнула шматок льоду.

Це був один із тих двох із заправки. Той, що стояв праворуч від чоловіка в пальті. Та сама куртка, те саме обличчя.

Він дивився на неї без виразу. Спокійно, діловито, як дивляться на завдання, яке треба виконати. Вона зробила крок назад до дверцят машини.

Перший узяв її за руку. Не грубо. Просто обхопив зап’ясток і не відпустив.

Другий відчинив водійські дверцята, вийняв ключі із замка запалювання. Потягнувся до її куртки, яка лежала на сидінні. Дістав телефон із кишені.

Вона не встигла нічого зробити. Усе тривало секунди. Третій підійшов упритул.

Зупинився за пів метра. Подивився на неї. Довго, уважно, без поспіху.

«Олег Михайлович просить передати», — сказав він. Голос був рівний, майже нудний. «Ти бачила те, чого не повинна була бачити. Це твоя проблема, не наша. У тебе дві години. Потім ми йдемо за тобою. Знайдемо в лісі — живою не вийдеш. Повернешся сама й підпишеш папір, що нічого не бачила, — залишишся жива. Усе просто».

Дві години. Час пішов. Перший відпустив її зап’ясток.

Вони відчинили задні дверцята її машини, дістали валізу. Викинули в сніг. Сіли у свою машину.

Розвернулися. Червоні вогні розчинилися в заметілі. Оксана стояла на порожній трасі.

Мінус двадцять два. Медичний халат поверх топа й шортів. Вона збиралася переодягтися одразу по приїзді, думаючи, що так зручніше для першого знайомства в селищі.

Куртка у валізі, яка лежала в снігу за три метри від неї. Телефона немає. Ключів немає.

Навколо ліс, сніг, темрява й абсолютна тиша. Вона стояла кілька секунд. Дивилася на чорну стіну лісу.

Потім відкрила валізу просто в снігу. Знайшла товстий вовняний светр. Надягла.

Пошарила в темряві. Знайшла один кросівок. Другий не знайшла.

Темно. Потримала один кросівок у руці секунду. Поклала назад.

В одному кросівку по снігу не побіжиш. Тільки гірше. Випросталася.

Подивилася на ліс. І побігла. Вона бігла вже хвилин двадцять чи сорок, чи годину…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇