Вони дали їй лише дві години, не підозрюючи, хто вже багато років ховався в цьому лісі

У ящику лежала зброя, укладена з акуратністю, яка говорила про багаторічну звичку. Розібрана гвинтівка з довгим стволом і оптичним прицілом. Пістолет.

Армійський, тупоносий, воронований. Два споряджені магазини. Ніж із матовим лезом і гравіюванням на руків’ї, яке вона не могла розібрати в червонуватому світлі жару.

І щось іще, загорнуте в промаслену ганчірку. Маленьке, пласке, схоже на портсигар. Це не був мисливський арсенал.

Вона досить надивилася на практиці в травмпунктах і на швидкій, щоб розуміти різницю. «Хто ви?» — спитала вона тихо. Він не відповів одразу.

Узяв ніж, перевірив лезо, швидко провів великим пальцем уздовж обуха. Поклав ніж назад. «Мене звати Павло», — сказав він.

«Живу тут. Цього поки досить». — «Вони вб’ють нас обох».

«Ні». — «Чому ні? Їх троє. У них зброя».

«Вони знають, що я тут. Вони бачили, куди я бігла». Він подивився на неї.

Уперше за весь час. Прямо, не повз і не крізь. Сірі очі, спокійні до такої міри, що це саме по собі було дивно.

Не байдужість — щось інше. Щось, за чим стоїть дуже довгий досвід. «Бо це мій ліс», — сказав він просто.

«Лягай на тапчан он там. Укрийся овечою шкурою. Тобі треба зігрітися. Інакше за годину почнеться лихоманка. Ступні покажи спершу». Вона показала.

Він оглянув, швидко, професійно, як дивиться людина, яка знає, що шукає. Обмороження вона вгадала правильно. Перший ступінь, місцями другий, пальці на правій нозі гірші, ніж на лівій.

«Болить?» — спитав він. «Ні». — «Це гірше, ніж якби боліло. Але не критично. Зігрієшся, прийде біль. Це нормально. Терпи».

Він знайшов чисту ганчірку, кинув їй. Налив із чайника в кухоль.

Окріп, запах трав. Поставив поруч із тапчаном. І знову повернувся до ящика.

«Вони прийдуть сюди, — сказала вона. — Вони бачили, куди я йшла. Вони дійдуть до паркану».

«Дійдуть, — погодився він. — Хвилин за двадцять, може, за двадцять п’ять. Іноді доводиться йти в темряві. Ліхтарі добре світять, але ліхтар, що добре світить, нічого не дає людині, яка не вміє читати ліс».

«І що тоді?» Він дістав із ящика дещо. Моток тонкого сталевого дроту.

Перевірив натяг між пальцями. Поклав у кишеню куртки. «Тоді вони потраплять у мій ліс», — сказав він.

«Укрийся. Мені треба вийти». — «Вийти? Зараз? Їх троє зі зброєю».

«Я чув». — «Ви що, збираєтеся йти до них?» Він накинув темний плащ, застебнув. Перевірив пістолет.

Пересмикнув затвор, поставив на запобіжник, прибрав за пояс. Узяв іще щось із ящика. Кілька невеликих циліндрів.

Перевірив кожен. Розклав по кишенях. «Не до них, — сказав він. — Їм назустріч. Це різні речі».

Він підійшов до дверей, зупинився, не обертаючись.

«Не підходь до вікон. Не відчиняй дверей. Ні на що. Навіть якщо почуєш мій голос, не відчиняй, доки не скажу слово. Слово — береза. Запам’ятай».

«Береза», — повторила вона механічно. «Якщо до світанку не повернуся, під третьою дошкою від печі карта й компас. Іди строго на північ. Там за вісім кілометрів вийдеш до зимника. Ним на схід до лісопилки. Там люди».

«Зачекайте», — сказала вона. Він уже тримався за засув. «Чому ви це робите? Ви мене не знаєте. Ви могли просто не відчинити дверей — і все. Вони б вирішили, що мене немає, що я пішла далі. Навіщо вам це?» Довга пауза.

Така довга, що вона вирішила: він не відповість. «Одного разу ніхто не відчинив дверей людям, яким я був потрібен, — сказав він тихо. — Я не можу змінити те, що було. Але можу змінити те, що є». Засув відійшов убік. Двері відчинилися.

На секунду вдарило морозне повітря, повіяло снігом і хвоєю. І він вийшов. Двері зачинилися за ним м’яко, майже беззвучно…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇