Вони давно намагалися забути, що сталося тоді в підвалі, аж поки через десять років минуле несподівано не нагадало про себе
Вона стиснула його руку, без слів вдячна за цю тиху, незламну вірність, на якій тримався її крихкий новий світ. Старий табір зустрів їх темрявою і запустінням, іще глибшим, ніж десять років тому. Дахи будиночків провалилися остаточно.
Бур’ян поглинув бетонні доріжки, колись яскраві дитячі фігурки біля центрального входу розкришилися від часу й негоди. Лише перекошений металевий стовп, як і раніше, тягнувся до неба, упертий, мов пам’ять про те, що сталося тут однієї травневої ночі. Світло фар кількох автомобілів, припаркованих біля входу, вихоплювало з темряви фантасмагоричні картини руйнування й занепаду.
Оксана ступила на територію табору, і серце пропустило удар. Вона не була тут від тієї самої ночі. Ноги ніби налилися свинцем, відмовляючись нести її далі.
Але вона змусила себе йти, тримаючись за руку Олексія. Їх зустрів Руслан, мовчазний, із кам’яним обличчям. Провів через зарослий плац до колишнього танцмайданчика, де у світлі імпровізованих прожекторів розгорталася моторошна сцена.
Андрій із розбитим обличчям і зв’язаними за спиною руками стояв, прив’язаний до того самого металевого стовпа. Кров із розсіченої брови заливала око, але він уперто тримав голову піднятою, ніби знайшов у собі ту гідність, якої завжди бракувало. Микола Яременко стояв навпроти, пограючи важкою свинцевою трубою.
Довкола юрмилися його мовчазні поплічники, безликі виконавці чужої волі. «А ось і почесна гостя!» Яременко обернувся, помітивши Оксану. «Якраз вчасно. Я щойно розповідав панові Коваленку, як саме він сьогодні відповість за свої гріхи». «Тату, зупинися!» Оксана ступила вперед, відсторонюючи руку Олексія, який намагався її втримати. «Це божевілля!» «Це справедливість!» — відрізав Яременко.
«Око за око. Мука за муку. Він має відчути все, що відчула ти».
«І чим тоді ти кращий за нього?» Оксана підійшла ближче. «Чим кращий за Романенка, Левченка? Ти ж сам казав, насильство і справедливість — різні речі». «Він заслужив смерть!» — прогарчав Яременко, замахуючись трубою.
«Вони всі заслужили!» «Як і ти!» — крикнула Оксана, стаючи між ним і Андрієм. «Хіба ти не зробив те саме з моєю матір’ю? Хіба я не плід такого самого насильства?» Слова повисли в повітрі, важкі, як свинцеві краплі. Труба в руці Яременка здригнулася, завмерла на півдорозі.
«Це інше!» — пробурмотів він, але в його очах промайнув сумнів. Яременко відступив, ніби від удару. Його обличчя раптом змарніло, постаріло на очах.
Він опустив руку з трубою, яка з глухим стуком упала на бетонну плиту. «Я… не…» — він урвався, потім важко видихнув. «Ти маєш рацію. Я такий самий. Або навіть гірший. Бо не знайшов мужності спокутувати свою провину інакше, ніж новою кров’ю…»
