Вони давно намагалися забути, що сталося тоді в підвалі, аж поки через десять років минуле несподівано не нагадало про себе

2008 рік. Телевізор бурмотів у кутку вітальні, видаючи вечірні новини.

Андрій сидів, втупившись у екран невидющим поглядом, коли знайоме ім’я раптом вихопило його з заціпеніння. Тіло відомого бізнесмена Дениса Романенка було виявлено в його офісі сьогодні вранці. За словами джерел, близьких до слідства, пан Романенко помер від численних травм, несумісних із життям.

Поліція розглядає версію пограбування, оскільки з сейфа зникла велика сума готівки. На екрані показували сучасну будівлю зі скла й бетону з поліцейськими стрічками біля входу. Потім — фотографію усміхненого Дениса, того самого Романенка, тільки в дорогому костюмі й з упевненим поглядом успішної людини.

«Перший уже отримав своє». — О боже! — прошепотів Андрій, відчуваючи, як по спині стікає холодний піт. — Жахливо, правда? Ірина з’явилася в дверях із чашкою чаю.

— Я чула, він був із нашого міста. Ти його знав? — Ми вчилися разом, — насилу видавив Андрій.

— Вибач, мені треба терміново з’їздити до Богдана. — До кого? — розгублено спитала Ірина, але він уже накидав куртку.

Старенька машина Андрія петляла міськими вулицями.

Він знайшов адресу автосервісу, де працював Богдан, у телефонному довіднику. Серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Автосервіс тулився на околиці міста.

Звичайний гараж із прибудовою й перекошеною вивіскою. Андрій зупинив машину й зайшов у прокурене приміщення, де за брудною стійкою сидів пом’ятий чоловік років п’ятдесяти. — Мені потрібен Богдан Левченко, — випалив Андрій.

— Він тут працює? Чоловік підвів на нього каламутний погляд. — А, Левченко. Так його до лікарні забрали три дні тому.

— Підіймач зірвався, тачка на нього впала. Ледве відкачали. Земля пішла з-під ніг.

«Другий», — майнуло в голові. — Що з ним зараз? Він живий? — У комі лежить, — чоловік почухав неголене підборіддя. — Кажуть, хребет перебило.

— Якщо й виживе, то калікою лишиться. — А як це сталося? Підіймач же перевіряють. — Та хрін його знає, — чоловік стишив голос.

— Тільки Бодька останніми днями сам не свій був. Усе озирався, смикався. Казав, стежить за ним хтось.

— Ми ж думали, глюки в нього, пити ж любив. А тепер от.

У приймальному покої міської лікарні Андрієві повідомили, що стан Левченка критичний, у реанімацію пускають лише близьких родичів.

Пожалівшись на відсутність таких у пацієнта, медсестра все ж дозволила Андрієві подивитися на друга крізь скло. Бліде, змарніле обличчя Богдана здавалося восковою маскою. Обплутаний трубками й дротами, він лежав нерухомо, лише апарат штучної вентиляції рівно підіймав і опускав його груди.

— Шанси мінімальні, — тихо промовив лікар, що проходив повз. — Тяжка черепно-мозкова травма, перелом хребта. А ви йому ким будете? — Ми разом вчилися, — пробурмотів Андрій.

Лікар кивнув і пішов, а Андрій лишився стояти біля скла, дивлячись на вмираючого співучасника свого давнього злочину й розуміючи з усією ясністю: він. Наступний…