Вони давно намагалися забути, що сталося тоді в підвалі, аж поки через десять років минуле несподівано не нагадало про себе

У голові пульсувало, перед очима все пливло. Що він підмішав? — майнула панічна думка. — Ти ж думала, що розумніша за всіх, так? — вів далі Денис, нахиляючись до неї.

Його обличчя раптом спотворилося, стало злим і чужим. — Настукала на нас, вдавала з себе недоторку. А всі ж знають, що твоя мамаша — остання повія в місті.

— Не смій! — прохрипіла Оксана, намагаючись підвестися, але ноги підкосилися. — Денисе, годі! — хрипко вимовив Андрій, теж підводячись на нетверді ноги. — Це… це вже не смішно.

— Сядь, Андрійку! — процідив Денис, грубо штовхаючи його в груди. — Або ти теж хочеш стати лохом, як твій тато-алкаш? Теж здохнеш під парканом. Андрій зблід.

У його затуманеній свідомості миготіли уривки думок, але алкоголь і страх паралізували волю. Він бачив, як Денис грубо схопив Оксану за волосся, як вона намагалася вирватися, як важко дихаючий Богдан тримав її за руки. Усе, що сталося далі, назавжди врізалося в пам’ять кривавими уламками.

Крик Оксани, що обірвався так раптово, ніби хтось перерізав струну. Звук тканини, що рветься. Власне тіло, яке зрадницьки реагувало на те, що відбувалося, всупереч усьому людському в ньому.

Жах в очах дівчини, коли вона зрозуміла, що і він, Андрій, не зупинить це божевілля, а стане його частиною. Коли все скінчилося, Оксана зуміла вирватися й побігла геть, спотикаючись і падаючи. Раптом пролунав глухий удар.

Вона не помітила в темряві бетонну плиту від старого фундаменту й сильно вдарилася головою. — Чорт, вона що, здохла? — хрипко видихнув Денис, підбігаючи до простертого тіла. — Бодько, перевір! Богдан на тремтячих ногах наблизився, нахилився.

— Дихає наче, але крові багато. — Валимо звідси! — скомандував Денис. — Швидко! Ви нічого не бачили, зрозумів, Андрійку? Нічого! Андрій стояв, заціпенівши, дивлячись на нерухому постать Оксани в траві.

Алкогольний туман почав розвіюватися, поступаючись місцем протверезному жаху. — Ми не можемо її тут кинути, — прошепотів він. — Вона помре.

— А ти хочеш сісти? — прошипів Денис, хапаючи його за груди. — Я тебе за собою потягну, зрозумів? Сам не піду. Вони поїхали, залишивши Оксану в покинутому таборі.

Усю зворотну дорогу Андрій мовчав, зіщулившись на задньому сидінні. Усередині нього щось померло тієї ночі. Щось важливе, чого вже не повернути…