Вони давно намагалися забути, що сталося тоді в підвалі, аж поки через десять років минуле несподівано не нагадало про себе

1998 рік. Соснові гілки дряпали небо, пропускаючи крізь себе несміливі промені вранішнього сонця. Старий Петрович, грибник із сорокарічним стажем, брів лісовою стежкою, спираючись на саморобну палицю з ліщини.

Ранок видався росяний, прохолодний. — Саме те для маслюків, — думав він, вдивляючись слабозорими очима в підлісок. Він не відразу помітив її — тонку постать у розірваній сукні, простягнуту на траві біля бетонної основи старого металевого стовпа.

Підійшовши ближче, дід розгледів бліде обличчя, запечену кров у світлому волоссі. — Господи помилуй, — прошепотів він, хрестячись. Тоненька, ледь помітна пара від дихання дівчини була єдиною ознакою життя.

Лікарняні стіни тиснули на Оксану, мов земляний пласт на розчавленого черв’яка. Білі халати, крапельниці, писк приладів, співчутливі погляди медсестер — усе викликало нудоту, яка накочувалася хвилею й відступала, щоб повернутися з новою силою. «Струс мозку, численні забої, розрив…» — долинали до неї уривки медичних термінів.

— Заяву писатимете? — працівник поліції, вусатий чоловік із спітнілим чолом, переминався з ноги на ногу біля її ліжка. — Таке діло, самі розумієте, треба ловити покидьків. Оксана мовчала, дивлячись у вікно, де плескалося в блакитній калюжі молоде тополине листя.

— Дівчинко моя, — тихо мовила літня медсестра, коли працівник поліції пішов, — ти мусиш розповісти, хто це з тобою зробив. — Ніхто, — глухо відповіла Оксана. — Це я сама впала.

Пізніше вона так і не змогла пояснити собі, чому промовчала. Страх? Так, мабуть. Сором? Іще дужче.

До цього додавалося відчуття, що вона сама винна, зрештою, як і завжди. Вона просто хотіла забути, вирізати з пам’яті ту ніч, як вирізають ракову пухлину з живого тіла. За місяць її знову знудило.

Спершу Оксана списала це на наслідки травми, але коли нудота стала постійною, а груди налилися болісною важкістю, вона все зрозуміла. Тіло, яке вона так старанно намагалася забути, нагадало про себе. — Перервати вагітність, — діловито констатувала гінекологиня місцевої поліклініки, дивлячись на худеньку змучену дівчину в застираній сукні.

— У твоєму випадку, з огляду на обставини, я випишу направлення. Ні. Уперше за довгі тижні Оксана відчула, як усередині розгорається щось схоже на рішучість.

— Я залишу дитину. — Дурна ти, — втомлено видихнула Валентина, коли донька повідомила їй про своє рішення. — Від кого хоч понесла? Оксана не відповіла.

Їй не хотілося пояснювати матері те, чого та все одно не зрозуміє. Дитина, що росла всередині, була єдиним, що належало їй. Не суспільству з його жорстокими правилами, не ґвалтівникам, які зламали її життя, а тільки їй, Оксані.

І вона сама вирішувала її долю. — Нагуляла, як і я, — Валентина криво всміхнулася, розливаючи по склянках каламутний самогон. — Уся в матір.

Тієї ночі Оксана дійшла рішення, яке змінило все. Вона мусить поїхати. Із цього дому, з цього міста…