Вони кинули мене в будинку для літніх зі словами «Батьку, ти нам заважаєш жити». Але вони не знали одного секрету…

Павло Григорович приїхав рівно опівдні. Темна машина безшумно зупинилася біля гаражів. Із неї вийшов чоловік років п’ятдесяти п’яти: невисокий, кремезний, у доброму пальті, без зайвого блиску. Рухався він неквапно, як людина, звикла, що її не підганяють. Тарас казав про нього: колекціонер серйозний, слово тримає, ціну називає остаточну.

Він підійшов, привітався спершу з Тарасом, потім зі мною. Рукостискання було сухе й тверде.

— Показуйте.

Я відчинив гараж. Павло Григорович увійшов і майже не озирнувся. Його не цікавили ні лижі, ні верстак, ні старі коробки. Я розгорнув ковдру. Він узяв картину обома руками, підніс до світла. Тарас увімкнув додатковий ліхтар.

Колекціонер дивився довго. Наближав обличчя до полотна, відходив на крок, знову нахилявся. Дістав маленьку лупу, вивчив підпис у кутку, тріщини фарби, край рами, зворотний бік полотна. У гаражі стояла така тиша, що чути було, як дощ шарудить по даху. Ми з Тарасом не квапили його. Такі речі не купують на бігу.

Хвилин за десять Павло Григорович поставив картину на стару ковдру й прибрав лупу.

— Три роки тому ваш друг говорив про суму від шести до восьми мільйонів, — сказав він. — Відтоді ринок підріс. Я готовий дати сім з половиною. Це моя остаточна ціна…