Вони кинули мене в будинку для літніх зі словами «Батьку, ти нам заважаєш жити». Але вони не знали одного секрету…

Я дивився крізь скло на сірі ворота гаража. Слова долітали ніби здалеку, але кожне ставало на своє місце. Уже є покупець. Уже ведуться розмови. Уже вирішують, коли я остаточно звільню власне життя.

— Я передзвоню пізніше, — сказав я рівно.

— Бажано сьогодні, тому що нам потрібно узгодити…

Я вимкнув виклик.

Тарас одразу зрозумів.

— Квартира?

— Покупець уже є. Хочуть в’їхати до кінця місяця.

Він помовчав.

— Часу мало.

— Зате він іще є.

Я допив чай, подивився на годинник. Пів на одинадцяту. До приїзду Павла Григоровича лишалося півтори години. Я вийшов із машини, підійшов до гаража, перевірив замок, увійшов усередину. Картина стояла біля стіни, загорнута в ковдру, тиха, наче й справді чекала свого часу.

Я постояв поруч і подумки подякував дядькові Назару. За те, що не викинув. За те, що не продав за безцінь. За те, що залишив мені не просто стару річ, а можливість не бути загнаним у кут.

Повернувшись до машини, я сказав:

— Коли все закінчиться, треба буде сходити на його могилу. Давно не був.

Тарас кивнув.

— Сходимо разом.

Дощ почався ближче до полудня. Спершу рідкий, майже лінивий, потім густіший. Краплі тягнули криві доріжки по склу. Я сидів мовчки, відчуваючи в кишені телефон із чужим запитанням про мою квартиру, і думав, що головний відлік тепер іде не на дні, а на години. У гаражі за замком стояла картина, за яку три роки тому називали суму, здатну перевернути решту життя. Але гроші самі по собі нічого не вирішували. Треба було встигнути зробити все раніше, ніж Андрій зрозуміє, що старий зовсім не здався…