Вони кинули мене в будинку для літніх зі словами «Батьку, ти нам заважаєш жити». Але вони не знали одного секрету…

Лідія Антонівна делікатно підвелася.

— Я зроблю ще одну копію, — сказала вона, хоча копії вже були готові.

Тарас теж вийшов слідом, нічого не питаючи. У кабінеті лишилися тільки ми з Андрієм. Він сидів, опустивши голову, і я раптом помітив сивину в нього на скронях. Раніше не помічав. Або не хотів помічати. Руки він склав на колінах — мої руки, тільки молодші. А очі, коли він підвів голову, були зовсім як в Оксани.

— Тату, — сказав він після довгого мовчання. — Квартира справді піде дітям?

— Справді.

— Ти міг би її продати. Залишити гроші собі.

— Міг. Але не хочу.

— Чому?

— Бо мені тепер вистачить на життя.

Він подивився уважніше.

— Звідки?

— Довга історія. Може, розповім. Колись. Якщо ти захочеш слухати, а не вирішувати за мене.

Він не образився. Тільки опустив очі. Ми мовчали. Я дивився на дорослого сина й бачив водночас хлопчика, який колись тримався за мій палець, щоб не впасти, і чоловіка, який уранці відвіз мене до пансіонату. Обидві ці людини були в ньому. І від цього біль ставав не простішим, а глибшим.

— Андрію, я поставлю тобі одне запитання. Відповідай чесно.

Він кивнув.

— Це була її ідея?

Пауза розтяглася. Він не сказав ні так, ні ні. Просто знову опустив голову. Цієї відповіді було досить.

— Я не знімаю з тебе вини, — сказав я. — Ти доросла людина. Рішення ухвалював сам. Отже, і відповідати тобі. Але мені треба було зрозуміти.

— Тату, я не думав, що все так…

Голос у нього зірвався. Він ковтнув.

— Я справді думав, що тобі там буде спокійніше. Під наглядом. Що так краще для всіх.

— Не треба, Андрію.

Він замовк.

— Пояснення я вже чув уранці. Мені від тебе потрібне інше.

— Що?

Я дивився на його обличчя. На втому, розгубленість, пізній сором.

— Приїдь у неділю. Сам. Без Марти. Без розмов про квартиру, гроші, документи. Просто приїдь і посидь поруч. Як колись.

Він гірко всміхнувся.

— Як колись було давно.

— Знаю. Тому й прошу.

За вікном дощ стукав по шибці рівно й терпляче. Андрій підвівся, підійшов до мене, зупинився за півкроку. Я не знав, що він зробить. Він не став виправдовуватися, нічого не пообіцяв, не промовив красивих слів. Просто обійняв мене — незграбно, міцно, майже злякано, як людина, яка розучилася, але раптом згадала, що це ще можливо.

Я відчув, що він тремтить. Або тремтів я сам. У такі миті важко зрозуміти, де закінчується один і починається інший…