Вони кинули мене в будинку для літніх зі словами «Батьку, ти нам заважаєш жити». Але вони не знали одного секрету…

Першою ввійшла Марта. За нею — Андрій. Син був блідий і розгублений, ніби до останньої хвилини сподівався побачити мене де завгодно, тільки не тут, із ручкою над заповітом. Марта виглядала інакше. Зібрана, пряма, з швидкими очима. Вона одразу помітила аркуш переді мною.

— Миколо Петровичу, — сказала вона рівним голосом. — Що ви тут робите?

— Як бачиш, сиджу в нотаріуса.

— Він не сам, — спокійно додав Тарас від стіни.

Марта кинула на нього короткий погляд і знову повернулася до Лідії Антонівни.

— Ця людина перебуває в пансіонаті для літніх. У нас є серйозні підстави сумніватися, що він розуміє значення своїх дій. Будь-які документи, підписані ним сьогодні, можуть бути оскаржені.

Лідія Антонівна підняла руку, зупиняючи її.

— Для початку відрекомендуйтеся.

— Марта Ігорівна Кравець. Невістка.

— Документ покажіть.

Марта дістала паспорт. Лідія Антонівна подивилася його, повернула й склала руки на столі.

— Марто Ігорівно, я працюю нотаріусом понад сорок років. Щойно я бесідувала з Миколою Петровичем. Він послідовно виклав свою волю, назвав імена, родинні зв’язки, майно, цілі розпоряджень. Плутаних відповідей, ознак тиску чи нерозуміння того, що відбувається, я не побачила.

— Але він…

— Я не закінчила, — сказала Лідія Антонівна неголосно, і в її голосі з’явилася сталь. — Якщо у вас є рішення суду або висновок медичної комісії, що підтверджує недієздатність Миколи Петровича, пред’явіть його. Якщо такого документа немає, прошу не перешкоджати нотаріальній дії.

Марта мовчала. У кабінеті стало тісно від цієї тиші. Андрій стояв біля дверей, опустивши плечі. Він дивився то на мене, то на документ, то в підлогу.

— Андрію, — сказав я. — Сядь.

Він здригнувся, ніби я покликав його здалеку. Потім слухняно сів на стілець поруч із Тарасом. Марта лишилася стояти.

Я повернувся до столу й підписав заповіт. Ручка трохи ковзнула по паперу, залишаючи моє прізвище. Лідія Антонівна перевірила підпис, поставила печатку, оформила копію й простягнула мені. Я прибрав документ до внутрішньої кишені куртки.

— Дякую, Лідо.

— Нема за що, Колю.

Вона подивилася на мене поверх окулярів. У її погляді раптом з’явилося щось давнє, тепле.

— Оксана б схвалила.

У мене на мить перехопило горло.

— Думаю, так.

Марта стояла біля дверей, усе така ж пряма, але колишня впевненість почала сходити з її обличчя. Там, де був розрахунок, проступила злість. Не тільки на мене. На себе — за те, що не встигла раніше.

— Ви розумієте, — промовила вона повільно, — що позбавили власного сина спадщини?

Я подивився на неї спокійно.

— Марто, Андрій позбавив себе сам. У ту мить, коли залишив сумку біля входу до пансіонату й поїхав, не озирнувшись.

Вона відкрила рота, але я продовжив:

— Це моя квартира. Моє життя. Мої рішення. Я вісімдесят три роки прожив не для того, щоб наприкінці мене оголосили зайвими меблями. Ти можеш бути незгодна. Це твоє право. Але вирішувати за мене ти більше не будеш.

Марта повернулася до чоловіка.

— Андрію.

Він не відповів.

— Андрію, — повторила вона різкіше.

Син підвів голову. Подивився на неї, потім на мене. І сказав тихо:

— Зачекай на мене в машині.

— Що?

— Будь ласка. Зачекай у машині.

Вона кілька секунд дивилася на нього, ніби бачила вперше. Потім розвернулася й вийшла. Двері зачинилися без грюкоту, але звук цей однаково ніби відтяв одне життя від іншого…