Вони кинули мене в будинку для літніх зі словами «Батьку, ти нам заважаєш жити». Але вони не знали одного секрету…

Тарас відвіз мене назад до «Тихого берега». Усю дорогу ми майже не говорили. Дощ посилився, двірники рівно ходили по склу, місто розпливалося в сірих смугах. Я сидів поруч, відчуваючи у внутрішній кишені завірену копію заповіту. Папір був тонкий, але важив, здавалося, більше за всі мої сумки.

Біля воріт пансіонату Тарас заглушив двигун.

— Ну що? Все?

— Майже.

— Що ще?

Я дістав телефон, знайшов номер Павла Григоровича й надіслав реквізити рахунку. Потім написав Миронові Степановичу: «Повертаюся. Все гаразд. Дякую».

Відповідь прийшла швидко: «Директор тримався міцно. Невістка поїхала зла. Чай гарячий».

Я мимоволі всміхнувся.

— Тарасе, дякую тобі.

— Та годі.

— Не годі.

Я простягнув йому руку. Він потис її міцно.

— У неділю приїдеш?

— Сюди?

— Сюди. Попрошу Романа Кириловича дозволити накрити стіл у вітальні. Андрій обіцяв приїхати. Хочу, щоб і ти був.

Тарас подивився на мене з недовірою.

— Ти хочеш познайомити мене із сином?

— Я хочу, щоб ти теж не сидів сам у неділю. Нас буде троє. Два старі й один уже не молодий чоловік — цілком компанія.

— П’ятдесят із чимось — це не старий.

— Порівняно з нами хлопчисько.

Тарас засміявся. По-справжньому, вперше за весь день. Сміх цей пролунав у машині несподівано тепло.

Я вийшов, підняв комір і пішов до входу. Берези стояли темні, мокрі, важкі від дощу. У вікнах пансіонату горіло жовте світло, і тепер воно здавалося не таким уже й чужим, як учора. Біля самих дверей я зупинився, дістав копію заповіту, подивився на печатку, на свій підпис. Потім прибрав документ назад.

У коридорі пахло вечерею — гречкою, котлетами, окропом. Мирон Степанович сидів на дивані біля стійки й удавав, що читає газету. Побачивши мене, він одразу відклав її.

— Ну?

— Порядок.

— Заповіт?

— Готовий.

— Гроші?

— Завтра вранці.

— Невістка?

— Поїхала.

— Син?

Я затримався з відповіддю.

— Приїде в неділю.

Мирон Степанович дивився на мене кілька секунд, потім повільно кивнув. Без усмішки, але з розумінням.

— Чай холоне. Ходімо.

Ми повернулися до кімнати номер вісім. За вікном усе ще йшов дощ, берези гойдалися в темряві. Я зняв куртку, сів на ліжко, подивився на фотографію Оксани.

— Ну от, Оксаночко, — сказав я тихо. — Здається, розібралися.

Мирон Степанович поставив переді мною кружку й сів навпроти. Ми пили мовчки. Це було добре мовчання — не порожнє, не важке, а спокійне, яке приходить після зробленої справи…