Вони КИНУЛИ ЇЇ в лісі й поїхали — не знаючи, ким вона була до вісімдесят дев’ятого

Жодних слідів насильницької смерті. Звичайний нещасний випадок. Третій за цей місяць».

Службова машина скинула хід і почала повільно зупинятися. Фари вперлися в щільну непрохідну стіну бурелому. Дванадцятий кілометр північного зимника.

Далі дороги не було, лише дикий первісний ліс. Мотор продовжував глухо бурчати. Оперативник, що сидів ліворуч від Марини, мовчки смикнув ручку.

Металеві дверцята з брязкотом розчинилися навстіж. У розпечене, просякнуте перегаром нутро кабіни миттю вдерся чудовиський, обпікаючий холод. Температура вдарила в обличчя, мов фізичний удар батога.

Марина повільно прибрала руку від диктофона, залишивши його в кишені, і перевела погляд на Корнієнка. Майор сидів, відкинувшись на спинку крісла, і дивився на неї з крижаною байдужістю. Ямочки на його щоках зникли остаточно.

Перед нею сидів убивця, який виконав рутинну роботу. «Виходь. Приїхали. Твоя станція», — кинув Корнієнко, навіть не повернувши голови. Марина не сказала ні слова.

Жодних благань про пощаду, жодних погроз у відповідь. Вона мовчки поправила окуляри, що сповзали, щільніше запахнула поли сірого драпового пальта й ступила з теплого салону просто в глибокий, сипкий зимовий сніг. Її чоботи миттю провалилися по самі коліна.

Оперативник силоміць потягнув за ручку зсередини. Металевий брязкіт дверцят, що зачинялися, відрізав її від єдиного джерела тепла в радіусі 15 кілометрів. Вони зачинили двері, не підозрюючи, що разом із цією тихою жінкою щойно викинули в ліс свій власний, юридично бездоганний і остаточний смертний вирок, зафіксований на магнітній стрічці.

Машина не стала розвертатися одразу. Водій здав назад, зминаючи кущі. Двигун заревів, і машина важко покотилася своєю ж колією назад у бік селища.

Червоні вогні розчинилися в заметілі, залишивши слідчу Кравчук сам на сам із мінус 24 градусами. Тиша обвалилася на неї бетонною плитою, але паніки не було. Ліс замкнувся довкола Марини щільним, непроникним кільцем із чорних стовбурів вікових сосен і ялин.

Відсутність вітру робила цей ліс схожим на гігантський склеп, де будь-який звук миттю поглинався товстим шаром снігу. Марина зробила кілька кроків геть від накатаної колії зимника, заглиблюючись у бурелом. Іти відкритою дорогою було не можна.

Корнієнко міг будь-якої миті розвернути машину або послати своїх людей перевірити, чи не пішла вона слідом за фарами. Їй треба було загубитися в масиві, піти з лінії прямої видимості й лише потім вибудовувати маршрут на північний схід. Сніг у лісі був пухкий, глибокий і незайманий.

При кожному кроці тонкі осінні чоботи провалювалися вище коліна. Витягати ногу з цієї крижаної пастки доводилося з величезним фізичним зусиллям, задіюючи м’язи стегна й спини. Марина розуміла математику виживання.

Що більше калорій вона спалить на подолання опору снігу, то швидше вичерпається її внутрішній тепловий ресурс. Але вибору не було. Вона методично, як запрограмований механізм, переставляла ноги, прокладаючи траншею крізь білу цілину.

Мороз мінус 24 градуси почав свою методичну роботу зі знищення живої тканини. Тонкий драп сірого пальта промерз наскрізь уже в перші 15 хвилин. Холод перестав відчуватися як зовнішній вплив.

Він проник під шкіру, вбираючись у м’язи, пробираючи до самих кісток. Першими здалися ступні. Гострий, ріжучий больовий синдром у пальцях ніг змінився моторошним онімінням.

Це означало, що периферична нервова система почала вимикатися, а судини максимально звузилися, блокуючи кровотік, щоб урятувати внутрішні органи. Марина більше не відчувала своїх чобіт. Їй здавалося, що вона ступає на дерев’яні безчуттєві колодки.

Високо над головою пролунав різкий, моторошний звук. Сухий протяжний скрип промерзлого дерева розірвав тишу, коли два стовбури, нахилившись під вагою снігу, потерлися один об одного. Звук був схожий на стогін великої тварини, але Марина навіть не підняла голови.

Уся концентрація була спрямована всередину власного тіла. Кров гупала у скронях набатом, проштовхуючи густішу від холоду рідину звуженими судинами. Цей важкий, ритмічний стукіт у вухах став єдиним орієнтиром її існування.

Раз, два, вдих, видих, підняти ногу, перенести вагу, опустити в сніг. Коли фізичне страждання досягає критичної позначки, людський мозок вмикає аварійні механізми захисту, щоб не дозволити свідомості вимкнутися від больового шоку й смертельної втоми. Психіка Марини викинула її з крижаного пекла в зовсім іншу реальність.

Туди, де температура й правила виживання були радикально протилежними, але суть загрози залишалася незмінною. Зимова темрява перед очима раптом забарвилася у випалений, сліпучий жовтий колір. Червень 1988 року.

Військова база зустріла її стовпом розпеченого повітря. Температура в армійському брезентовому наметі, що правив за тимчасовий кабінет військової прокуратури гарнізону, впевнено трималася на позначці плюс 40 градусів за Цельсієм.

Вентилятор під стелею ліниво ганяв розпечене повітря, не приносячи жодного полегшення. Смак пилу в роті скрипів на зубах. Найдрібніша, всюдисуща пудра проникала крізь будь-які щілини, осідаючи на документах, на формі, на губах.

Тоді її не називали архівною щуркою. Тут вона була капітаном юстиції Мариною Кравчук, слідчою в особливо важливих справах військової прокуратури угруповання. Жінок-офіцерів на таких посадах у воюючому контингенті було мізерно мало, і кожна її поява у військових частинах викликала суміш поблажливої усмішки й глухого роздратування у кадрових військових…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇