Вони КИНУЛИ ЇЇ в лісі й поїхали — не знаючи, ким вона була до вісімдесят дев’ятого

Вони бачили перед собою 34-річну жінку в строгих окулярах, прислану зі штабу перебирати папірці, поки вони тут проливали кров. Але Марина перебирала не просто папірці. Того червневого дня на її грубо збитому зі снарядних ящиків столі лежали накладні на списання боєприпасів з арсеналу однієї з десантно-штурмових бригад.

За документами виходило, що під час останньої операції в гірській ущелині підрозділ витратив чудовиську кількість патронів. Цифри не сходилися з хронометражем вогневих контактів і рапортами командирів рот. Десятки цинкових ящиків просто випарувалися зі складів служби озброєння.

В умовах місцевого ринку ці ящики миттю конвертувалися в тверду валюту, імпортну техніку або дорогі килими. А за тиждень ці самі вкрадені патрони поверталися назад у вигляді свинцю, що прошивав бронежилети молодих солдатів на гірських перевалах. Навпроти Марини по той бік столу сидів полковник служби тилу, огрядний, лискучий від поту чоловік із червоним обличчям і бігаючими очима.

Він був головним підозрюваним в організації каналу збуту боєприпасів бойовикам. Марина методично, не підвищуючи голосу, розкладала перед ним звірювальні відомості, вказуючи на грубі підробки підписів начальників складів. «Ви розумієте, капітане, куди ви лізете?» Голос полковника тоді тремтів від погано прихованої люті й страху.

Він змахнув піт із чола брудною хусткою. «Це війна. Тут усе списується.

Тут люди щодня гинуть, а ви мені за якісь залізяки пред’являєте. Ви у своєму штабі сидите. Життя не знаєте».

«Я знаю математику, полковнику», — карбуючи слова, відповіла тоді Марина, дивлячись на нього крізь рогові лінзи. «Двадцять тисяч необлікованих патронів не можуть згоріти в одному бронетранспортері, який навіть не виходив із парку. Ви продали боєкомплект противнику.

Це зрада батьківщини. За Кримінальним кодексом — розстріл».

Полковник замовк. Його важкий погляд зупинився на обличчі жінки-слідчої. Потім він повільно, демонстративно розстебнув кобуру на поясі.

У наметі вони були вдвох. Довкола шуміла база, ревли двигуни транспортних гелікоптерів, що прогрівалися на злітній смузі, і один постріл тут легко міг загубитися в загальному хаосі. Полковник дістав табельний пістолет, поклав його на стіл перед собою й накрив долонею.

«Війна все спише, дівчинко», — прошепотів він, подаючись уперед. «Випадковий постріл під час чищення табельної зброї. Шальна куля бойовика з гір.

Тут щодня прилітає. Ти підпишеш акт про те, що перевірка порушень не виявила. Інакше додому ти полетиш у цинковому “макінтоші” разом із тими хлопчаками, про яких ти так дбаєш».

Ствол пістолета, затиснутого в спітнілій руці тиловика, дивився рівно в центр її грудей. Це був момент абсолютної, кришталево чистої істини. У цю секунду капітан юстиції Кравчук зрозуміла головне правило будь-якої системи, ураженої корупцією.

Чи то запилена військова база, чи засніжений ліс. Форма, звання й погони не мають значення. Ворог усередині системи значно страшніший за зовнішнього ворога, бо він б’є в спину, прикриваючись статутами.

І головна зброя цього внутрішнього ворога — страх. Щойно ти покажеш, що злякався, щойно відведеш погляд або кліпнеш, ти мертвий. Хижак відчуває запах адреналіну й б’є напевно.

Вона не відвела погляду. Марина дивилася в дуло пістолета, а потім перевела крижаний, немиготливий погляд просто в очі полковника. Її пульс залишався рівним. Жоден м’яз на її обличчі не здригнувся…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇