Різне

Вони перейшли межу, коли образили матір злодія в законі, і невдовзі пошкодували про своє рішення

На світанку вони знову в’їхали до містечка. Мирон зняв старий будинок на околиці: високий паркан, зарослий сад, порожні кімнати, товсті стіни. У такому місці можна було говорити без свідків і працювати без зайвих очей. Будинок пах пилом, сухим деревом і минулим життям, що давно покинуло ці кімнати.

До обіду приїхав Дем’ян Сокіл. Невисокий, щільний, з м’яким обличчям і майже домашніми рухами. Стороння людина вирішила б, що він уміє розповідати дітям казки й лагодити кран, що тече. У певному колі Дем’яна цінували за інше. Він не починав із погроз, не бив кулаком по столу, не ламав голос. Він сідав навпроти, дивився уважно й ставив запитання так, що людина поступово починала відповідати сама, бо мовчання ставало важчим за зізнання.

— Мироне, — він коротко обійняв Сивого. — Як Анна Семенівна?

— Непритомна. Лікарі тримають її.

— Значить, триматимемося й ми.

— Розмов буде багато.

— Для них я й приїхав.

Надвечір з’явився Професор — Аркадій Поліщук. На вигляд звичайний стомлений інтелігент: окуляри, пом’ятий піджак, тонка папка під пахвою, невиспаний погляд. Колись він багато років працював у слідстві й знав систему зсередини: де вона рипить, де ховає бруд, які папери бояться світла і хто перед ким відчиняє двері. Пішовши зі служби, він став корисним тим, проти кого раніше збирав справи.

— Мироне Степановичу, — сказав він, тиснучи руку. — Зібрав усе, що встиг. Картина негарна, але зв’язна.

Вони сіли у вітальні. На стіл лягли фотографії, роздруківки, копії договорів, схеми земельних ділянок. За вікном темнів сад, гілки дряпали скло.

— Головний — Богдан Платонович Романюк, сорок вісім років, місцевий голова понад десять років. У молодості тримався поруч із ринком і силовими історіями, потім легалізувався, обріс фірмами, зв’язками й посадою. Фактично вважає містечко своїм.

Професор поклав фотографію. Повний чоловік у дорогому костюмі, важкий годинник, дрібні очі, усмішка людини, звиклої бачити перед собою прохачів.

— Гроші на його проєкти й вибори йшли від Максима Ігоровича Задорожного. Депутат, власник будівельної групи «Альянсград». Вони давно разом: один приносить капітал, другий відчиняє адміністративні двері.

— «Меридіан»?

— Торговельний центр на сорок тисяч квадратів. Місце — старий приватний сектор у центрі. Двадцять три будинки, близько шести десятків власників. Ділянка Анни Семенівни ключова. Без неї не сходяться під’їзд, комунікації й схема землі.

Мирон мовчав.

— Їй тричі пропонували гроші, — вів далі Професор. — Вище ринку. Вона відмовилася. Після цього підключили тиск. Леонід Кулініч, заступник із землі, ходив до неї особисто. Потім зв’язався з Арсеном Гринюком. Той відправив Сторожука й Нечая.

— Хто прикрив?

— Віктор Лозовий, начальник поліції. Давно на зв’язку з Романюком. Закриває справи, гасить скарги, тисне на свідків. Слідчий Павло Ратушний оформив напад як падіння. Копія тут.

Мирон узяв аркуш. Рівні казенні рядки виглядали майже непристойно: «травми отримано внаслідок падіння у власному будинку». Сімдесят чотири роки, перевернута кімната, кров на підлозі — і одне слово, яким усе перекреслили.

— Ще Величко, — сказав Професор. — Станіслав Маратович Величко, ринок. Через нього йдуть готівка, фіктивні договори, відкати. Обережний, хитрий, але страх розуміє швидко.

— Разом дев’ять.

— Романюк, Задорожний, Лозовий, Кулініч, Гринюк, Величко, Сторожук, Нечай, Ратушний. Нижче є дрібнота, але ядро ось воно. Прибереш ядро — решта посиплеться.

— Матеріали?

Професор постукав пальцем по папках.

— На кожного. У Романюка відкати з контрактів, тиск на власників, фірми-прокладки. У Задорожного податкові схеми й підставні особи. У Лозового хабарі, фальсифікації, накази закривати справи. Гринюк відповідає за силовий тиск. Величко — за відмивання. Кулініч підписував землю. Ратушний закривав протоколи.

— Чому вони ще не сидять?

— Бо місцеві тримають одне одного. Наглядові кабінети довго не дивилися вниз, суди зручні, скарги губилися. Маленьке містечко нікому не було потрібне.

— Стане.

Професор подивився на нього поверх окулярів.

— Через документи?

— Через усе. Страх, зізнання, папери, гроші. Вони мають не просто побачити небезпеку. Вони мають самі почати ламати те, що збудували.

Мирон підійшов до вікна. Темні гілки хиталися за склом, ніби хтось шепотівся в саду.

— Почнемо знизу. Сторожук і Нечай. Ті, хто увійшов до будинку моєї матері.

— Виконавці, — сказав Професор. — Колишні спортсмени. Сили багато, голови мало. Особливо у Сторожука.

— Значить, спершу він.

— Коли?

— Завтра. Сьогодні нехай місто ще думає, що ніч звичайна.

Тарас, Дем’ян і Професор дивилися на нього мовчки. Трьох було досить, щоб почати.

— Це моя справа, — сказав Мирон. — Мій біль. Але я ціную, що ви поруч.