Вони перейшли межу, коли образили матір злодія в законі, і невдовзі пошкодували про своє рішення

Гліб Сторожук, якого звали Бугром, жив грубо й просто. Тридцять два роки, минуле в боксі, нездійснена спортивна кар’єра: удар був важкий, а терпіння й розуму забракло. Після залу він знайшов собі застосування там, де кулак цінувався вище за голову. Спершу розбірки біля ринку, потім люди Гринюка.

Квартира в нього була на околиці, маленька й незатишна. Стара темна машина з тонованим склом, подруга з торговельного павільйону, рідкісні пиятики, короткі спалахи злості. Його життя трималося на силі, а сила рідко вчить думати про наслідки.

Професор зібрав розпорядок швидко.

— Встає пізно, їде до залу, потім до Гринюка на точку. Увечері — бари. Додому повертається після півночі, частіше сам, трохи напідпитку. Охорони немає. Він упевнений, що сам і є охорона.

— Біля під’їзду, — сказав Мирон.

Бугор повернувся близько другої ночі. Ішов важко, але впевнено, ключі тримав у кулаці, біля дверей звично озирнувся. Лампочка в під’їзді не горіла. Він ступив усередину, встиг відчути запах сирої штукатурки й старого сміттєпроводу — і дістав короткий удар по потилиці. Не смертельний. Точний.

Отямився він на стільці. Руки за спиною стягнуті, ноги прив’язані, над головою одна лампа. Перед ним сидів сивий чоловік із нерухомим обличчям.

— Ти хто? — Бугор сіпнувся, мотузки заскрипіли. — Ти розумієш, кого взяв?

— Тебе, Глібе.

— Я людина Гринюка. Він тебе…

— Гринюк теж говоритиме. Але пізніше. Зараз говориш ти.

Сторожук замовк. Хміль відходив швидко, залишаючи по собі липкий страх.

— Чого треба?

— Ніч у будинку на старій центральній вулиці. Номер вісім. Літня жінка, яка відмовилася продавати ділянку.

Обличчя Бугра сіпнулося. Він спробував сховатися за тупістю, але очі вже видали пам’ять.

— Не знаю я…

— Знаєш. Ти й Ілля Нечай приїхали вночі. Увійшли до будинку. Перевернули кімнату. Жінка впала, вдарилася, залишилася лежати до ранку.

— Це не я її штовхнув! — вихопилося в нього. — Нечай смикнувся. Я стояв.

— Стояв і дивився.

— Нам сказали налякати. Щоб підписала. Вона кричати почала, за рукав схопила. Ілля зірвався, відштовхнув. Ми не думали, що так вийде.

Мирон подався ближче.

— Цю жінку звати Анна Семенівна Савчук. Їй сімдесят чотири. Вона все життя вчила дітей. І вона моя мати.

Бугор роззявив рота, але не сказав нічого. Обличчя його стало сірим.

— Я не знав…

— Чого не знав? Що в неї є син? Чи що стару жінку не можна кидати на підлозі в крові?

— Гринюк сказав, вона сама. Сказав, будинок заважає проєкту, треба натиснути. Ми не хотіли…

— Хотіти треба було до дверей. Хто наказав?

— Гринюк. Він сказав, Кулініч тисне, Романюк злиться, ділянка остання.

— Хто був із вами?

— Тільки я й Нечай. Клянуся. Більше нікого.

Мирон повернув голову до Дем’яна.

— Як чуєш?

Дем’ян підійшов, подивився Сторожуку в очі. Той спершу відвів погляд, потім знову підняв, бо мовчання Дем’яна виявилося страшнішим.

— Каже правду, — сказав Дем’ян. — Він надто наляканий і надто прямий, щоб зараз будувати брехню.

Бугор навіть не образився. Він почув тільки одне: йому повірили, отже, можливо, залишать жити.

— Ви мене вб’єте?

— Ні, — сказав Мирон. — Смерть була б для тебе короткою дорогою. Ти житимеш і пам’ятатимеш.

— Що пам’ятатиму?

— Як платять за руку, підняту на матір.

Вранці Сторожук отямився на узбіччі дороги. На ньому лишилася тільки білизна й страх. Ні телефона, ні грошей, ні документів. На лобі чорним маркером було написано: «Я б’ю старих». Поруч лежала записка: «Заговориш — розмова продовжиться інакше».

Він не заговорив. Дістався до містечка попутками, забрав із квартири найнеобхідніше й зник того ж дня. Ніхто не став шукати надто старанно. Перша тріщина пішла по стіні.

Ілля Нечай виявився обережнішим. Йому було двадцять вісім, у минулому боротьба, у теперішньому — робота в Гринюка. Після зникнення Сторожука він вимкнув телефон, перестав з’являтися вдома й вирішив, що дешевше перечекати в сусідньому місті.

— Знайшовся, — доповів Професор через три дні. — Дешева готелька, кімната на другому поверсі. Сидить тихо, думає, що сховався.

— Думає неправильно, — відповів Мирон.

Тарас відчинив готельний замок швидко й безшумно. Дем’ян увійшов першим, Мирон — слідом. Нечай спав, згорнувшись на боці. Прокинувся, коли Тарас уже тримав його за плече й закривав шлях до вікна.

— Тихо, Ілле, — сказав Мирон. — Одягайся. Поїдемо поговоримо.

У старому будинку Нечай сидів на тому самому стільці. Блідий, мокрий від поту, він уже знав, хто перед ним. Чутки біжать швидше за машини.

— Ви… син Анни Семенівни? — прошепотів він.

— Не «жінки з будинку». Анни Семенівни Савчук. Моєї матері.

— Я не знав. Чесно.

— Тепер знаєш. Розповідай.

Нечай розповів. Як подзвонив Гринюк, як сказав, що є робота. Як вони зі Сторожуком приїхали вночі. Як двері піддалися. Як Анна Семенівна відмовилася підписувати папери й намагалася зупинити їх, коли вони почали жбурляти речі по кімнаті.

— Вона схопила мене за рукав, — говорив він, дивлячись у підлогу. — Я смикнувся. Відштовхнув. Вона впала, вдарилася. Я не хотів.

— Але зробив.

— Так.

— Потім?

— Ми пішли. Думали, отямиться, покличе сусідів. Не зрозуміли, що все так погано.

— Вона лежала до ранку. Сама. Без води, без допомоги, непритомна.

Нечай заплющив очі.

— Я не знав.

— Ні. Ти просто не захотів знати.

Кімната на кілька секунд стала зовсім тихою.

— Хто наказав?

— Гринюк. Сказав: натиснути. Якщо не підпише — показати, що далі буде гірше.

— Хто знав?

— Кулініч точно. Романюк, мабуть. Без Романюка Гринюк такого не робить.

— Скільки?

— Велика сума. Нам по частці кожному.

Мирон повільно кивнув.

— За те, щоб зламати життя старій учительці.

— Ми не думали…

— Ваша біда в тому, що думати ви починаєте тільки тоді, коли чужий біль приходить по вас.

Нечай тремтів. Він розумів, що за неписаним порядком міг би не вийти з цієї кімнати.

— Я дам тобі один шанс, — сказав Мирон. — Напишеш зізнання. Докладно: хто послав, хто платив, хто знав, що сталося в будинку. Потім поїдеш далеко й забудеш дорогу назад. Збрешеш або повернешся — я знайду тебе сам.

— Напишу. Усе напишу.

Дем’ян поклав перед ним папір і ручку. Нечай писав майже дві години. Почерк стрибав, пальці зривалися, але до ранку на столі лежали імена, дати, суми, ніч, будинок, удар, втеча.

Мирон прочитав аркуші й склав їх.

— Сьогодні їдеш.

Нечай пішов тієї ж ночі, першим далеким автобусом. Після нього стіна вже дала глибоку тріщину…