Вони перейшли межу, коли образили матір злодія в законі, і невдовзі пошкодували про своє рішення

Щоб зрозуміти, звідки в Мироні взялася ця холодна нерухомість, треба було повернутися туди, де він іще не був Сивим. Його батько, Степан Савчук, працював на заводі: широкі долоні, втомлена усмішка, рідкісна здатність сміятися навіть після важкої зміни. Анна Семенівна викладала в школі. Сувора, акуратна, зі звичкою перевіряти зошити до ночі й класти червону ручку рівно на край столу.

Вони жили небагато, але дім був теплий. Мирон ріс звичайним хлопчиськом: двір, м’яч, шкільні бійки, біганина до заводської прохідної, де батько виходив у пилюжній спецовці й піднімав його на руки. Потім Степан помер. Миронові було чотирнадцять. Серце зупинилося просто на роботі. Анна Семенівна плакала так, ніби разом із чоловіком із дому винесли повітря. Мирон не плакав. Він просто за один день перестав бути дитиною.

Грошей стало мало. Мати брала додаткові години, поверталася бліда, з червоними очима, але все одно питала, чи вивчив він уроки. Мирон спершу носив ящики на ринку, тягав дошки, підробляв де доведеться. Потім почав красти. Спершу дрібниці, потім квартири, склади, машини. Він виявився терплячим і обережним. Не вихвалявся, не витрачав напоказ, не говорив зайвого.

Матері казав, що заробив чесно. Вона, можливо, вірила. А може, надто боялася почути відповідь.

Перший строк прийшов у вісімнадцять. Для Анни Семенівни це була не подія, а обвал. Вона приїжджала на побачення, дивилася крізь скло, просила зупинитися. Він обіцяв і щоразу порушував обіцянку, бо вже потрапив у світ, де жорсткість принаймні була чесною. Там не вдавали добрих. Там слово важило більше за печатку, повагу не можна було купити, а зрада мала ціну.

Другий строк зробив його уважнішим. Третій — холоднішим. Потім на великому сході йому дали корону. Мирон Сивий став тим, про кого говорили напівголосом. А для матері він однаково залишався сином, якого вона колись укривала старою ковдрою й сварила за розбиті коліна.

Коли Анна Семенівна дізналася, ким він став остаточно, вона не прокляла його. Лише замовкла. Два роки такого мовчання, що будь-який крик був би милосерднішим. Потім покликала на кухню.

Вони сиділи до світанку. Вона говорила, він слухав.

— Я не розумію твоєї дороги, Мирончику. Не зрозумію, мабуть. Але ти мій син. Один у мене. Любити тебе менше я не вмію.

Відтоді між ними встановився мир — обережний, із тріщинами, але справжній. Він приїжджав рідко, майже без шуму. Вона не просила грошей, не скаржилася, жила скромно й уперто. А тепер лежала в реанімації, бо Богданові Романюку знадобилася її ділянка.

На зворотному шляху до рідного містечка Мирон дивився в темряву за склом. У пам’яті звучав материн голос: «Не роби зла, синочку. Воно колами ходить». Він знав, що зло повертається. До нього воно поверталося ґратами, самотністю, ночами без сну, страхом за небагатьох живих, хто був дорогий.

Але зло, яке він ніс тим, хто прийшов до Анни Семенівни, не викликало в ньому ні жалю, ні сумніву…