Вони вирішили залякати медсестру, але надто пізно дізналися, хто зовсім поруч

Марину взяли медсестрою до хірургічного відділення великої міської лікарні. Вона працювала старанно, брала додаткові зміни й швидко заслужила довіру лікарів. Жити вирішила в кімнаті гуртожитку при лікарні, хоча Артем пропонував винайняти кращу квартиру. Конверти вона тепер приймала неохоче й залишала собі лише невелику частину, повторюючи, що зарплати вистачає. Савченко поважав її самостійність, але продовжував допомагати непомітно. Вони бачилися раз на місяць або два, коротко зідзвонювалися. На запитання про справи Марина звично відповідала, що все добре й роботи багато.

Між ними зберігалася дистанція, народжена різними життями. Вона рятувала людей, він десятиліттями належав до злочинного світу. Марина не засуджувала його, але й не розпитувала про справи. Артем, зі свого боку, ніколи не втягав її у свої зв’язки. Зустрічаючись, вони говорили про лікарню, побутові клопоти й здоров’я. За стриманістю ховалася глибока близькість: дівчина любила його як батька, а Граніт давно вважав її донькою. Просто обидва не вміли вимовляти ці слова вголос і воліли доводити ставлення вчинками.

Минули 2014, 2015 і 2016 роки. Артем переступив п’ятдесятирічний рубіж. Волосся майже повністю посивіло, на обличчі поглибилися зморшки, однак здоров’я поки не підводило. Він дедалі рідше погоджувався брати участь навіть у безпечних кримінальних схемах і уникав людей, які могли принести неприємності. Граніт розумів, що новий строк стане важчим за попередні. Але навесні 2017 року слідчі підняли стару справу про велику фінансову операцію трирічної давнини. Хтось із колишніх партнерів, рятуючи себе, дав свідчення проти Савченка.

Докази виявилися переконливими. На початку липня суд призначив сім років суворого режиму. П’ятдесят один рік, черговий вирок, знайома перспектива бараків — Артем прийняв усе без зовнішньої реакції. Його знову відправили до тієї самої старої колонії, де він колись уже провів довгий строк. Старожили пам’ятали Граніта, молоді знали його ім’я з розповідей. У швейному цеху він повернувся до машинки й робочих рукавиць, жив за колишніми правилами й не вступав у конфлікти з адміністрацією. Внутрішньо він вважав цю відсидку останньою.

Дізнавшись про вирок, Марина написала, що надсилатиме продукти й приїжджатиме на побачення. Артем відповів категоричною відмовою: просив не марнувати молодість на дорогу до колонії й будувати власне життя. Вона не послухалася. На початку 2018 року дівчина приїхала особисто. Вони сиділи за широким столом під наглядом співробітника й розмовляли стримано. Марина повідомила, що переїхала ближче до місця ув’язнення й влаштувалася в лікарню сусіднього селища. Граніт хотів обуритися, але побачив знайому впертість Романа й зрозумів, що переконувати марно.

Переїзд вимагав від Марини відмовитися від звичного відділення й кімнати в гуртожитку. Вона зробила це без прохання Артема, заздалегідь знайшла роботу й винайняла недороге житло. На тому побаченні дівчина пояснила, що не збирається сім років спостерігати здалеку, як він старіє в колонії. Савченко нагадав, що обов’язок захищати лежить на ньому, а не на ній. Марина відповіла: сім’я не веде рахунку, хто кому винен. Ці слова змусили Граніта замовкнути, бо сперечатися з їхньою правдою він не міг.

Два роки минули у звичному режимі. Підйом, перевірка, швейний цех, короткий відпочинок, відбій. До Артема зверталися по пораду й розв’язання суперечок. Він говорив мало, але намагався судити однаково незалежно від статусу того, хто просив. Навесні 2019 року прийшов лист, який Граніт перечитав двічі. Марина отримала місце медсестри безпосередньо в лікарні цієї колонії. Хороші рекомендації допомогли пройти відбір, зарплата була вищою, ніж у селищі, а до обов’язків належало стати за два тижні. Новина водночас зігріла й налякала його.

Тепер вона була б поруч, але серед безлічі ув’язнених, які роками не бачили нормального життя. Артем надто добре знав, які небезпеки несе таке місце молодій жінці. Він негайно написав, вимагаючи ще раз подумати й відмовитися. Марина не відповіла. За місяць Савченка викликали на плановий огляд. У медичному кабінеті біля ґратованого вікна стояла вона — у білому халаті, з журналом у руках. Почувши кроки, дівчина обернулася, впізнала його й не дозволила обличчю змінитися. Для всіх присутніх вони мали лишатися медсестрою й ув’язненим.

Марина Романівна офіційним тоном запропонувала сісти, закріпила манжету тонометра, виміряла тиск і внесла цифри до картки. Артем відповідав сухо, не відводячи погляду. Йому хотілося спитати, навіщо вона наражає себе на ризик, як влаштувалася, чи не страшно їй. Натомість він сказав, що скарг немає, підвівся й вийшов. Двері зачинилися, залишивши доньку по той бік. Їхня перша зустріч на території колонії тривала кілька хвилин, але обом стало ясно: таємницю доведеться оберігати особливо ретельно.

У коридорі Артем сповільнив крок, почувши, як за дверима знову зашелестіли сторінки журналу. Марина не вибігла слідом, не дозволила собі жодного зайвого слова — отже, розуміла небезпеку не гірше за нього. Це водночас заспокоювало й завдавало болю. На волі вони бачилися рідко, але могли бодай назвати одне одного на ім’я. Тут навіть таке право ставало загрозою. Граніт вирішив, що звертатиметься до медичного корпусу лише за реальної потреби, хоч би як сильно йому хотілося переконатися, що в дівчини все гаразд…