Вони загнали старого в глуий ліс, не підозрюючи, що в темряві він виявиться зовсім не таким безпорадним

Крига ставала міцно не всюди. Надійна переправа через річку була одна: старий сухий брід біля далекого кордону. Лише там можна було перегнати важко навантажені сани, не пішовши під воду.

А на тому кордоні жив Степан. Старий жив сам, на відлюдді, осторонь від селища, за двома розпадками. Хата, лазня, навіс, дюжина вуликів під снігом та старий пес із сивою мордою.

До нього з усього району везли покалічену худобу й собак, яких більше нікому було виходити. Коня з гнилою ногою, пса, що потрапив у чужий капкан, корову, яка не могла розтелитися. Степан брав будь-кого.

Грошей майже не просив, хіба що мішок вівса чи гасу. У селищі його цуралися, не зі зла. Просто було в ньому щось таке, від чого розмова сама собою стишувалася на півтону.

Глухуватий на одне вухо, примружується підсліпувато, ходить повільно, рушницю носить стволом донизу. З вигляду звичайний лісовий дід, яких у цих краях доживало ще чимало. Бабці пліткували, що він здичавів на самоті.

Чоловіки казали простіше — блаженний, мовляв, не від світу цього. Студень про нього й не думав, аж поки одного разу його права рука, бригадир на прізвисько Лом, не розгорнув на капоті брудну карту. Палець Лома пройшовся синьою жилкою річки й уперся в одну-єдину точку.

— Ось тут, — сказав він. — Тут брід. Більше ніде не пройдемо, крига тонка. А на броді дід сидить, кордон його.

Студень глянув на карту довгим лінивим поглядом.

— Дід, — повторив він неголосно. — Один дід. І через одного діда ми втрачаємо сезон.

Він не підвищив голосу, він майже ніколи не підвищував, він просто кивнув, і для всіх його людей цей кивок важив більше, ніж чужий крик.

— З’їзди, — сказав Студень, — по-доброму. Поясни старому, що зимувати йому краще в селищі. Дай грошей. Не візьме грошей — нагадай, що зими довгі, а він один.

Лом усміхнувся. Він любив такі доручення. Наступного ранку до кордону під’їхали два пошарпані всюдиходи…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇