Вони зажадали, щоб я подарував їм житло й з’їхав, не підозрюючи, що я вже ухвалив інше рішення

Оксана скинула голову.

— Ви не можете нас вигнати!

— Можу. Це моя квартира, моя власність. Ви тут без договору, без реєстрації, без жодних підстав.

Він підійшов до дверей у кімнату племінника й постукав.

— Сашо, йди сюди. Розмова є.

Саша вийшов із виглядом людини, яку відірвали від важливої справи. Побачив зле, напружене обличчя Оксани й насторожився.

— Що сталося?

— Твоя наречена щойно запропонувала мені з’їхати з моєї власної квартири. Звільнити місце для вашої молодої сім’ї. Оформити дарчу. Ти в курсі?

Саша подивився на Оксану. Та схрестила руки на грудях.

— Сашо, твій дядько чомусь сприймає все в багнети.

— Дядьку Олеже, може, ти неправильно зрозумів?

— «Ви ж не будете нам заважати?» — процитував Олег. — «Можна ж зараз усе оформити, дарчу там чи що?» Це я неправильно зрозумів?

Саша почервонів.

— Оксано, ми ж домовлялися, що я сам поговорю.

— Ти ще пів року тягнутимеш, — спалахнула вона. — Ми так і житимемо втрьох? Із твоїм дядьком? Коли в нас з’являться діти? Куди їх класти? У коридор?

— Діти? — Олег усміхнувся криво. — Ви ще навіть не одружилися! І вже діти?

— А що, не можна планувати? — Оксана вже не приховувала роздратування. — Саші двадцять п’ять. Мені двадцять сім. Ми хочемо сім’ю. Нормальну сім’ю. У нормальній квартирі. А не оце все.

Вона обвела рукою кімнату.

— Співжиття з пенсіонером.

Олег подивився на неї. Потім на племінника.

— Сашо, ти чув?

Племінник мовчав.

— Чув, питаю?

— Дядьку Олеже, вона не це мала на увазі.

— Вона мала на увазі саме це.

Олег говорив спокійно, але кожне слово падало важко.

— Отже так: тиждень. До суботи. Збирайте речі й їдьте. Обоє.

Тиждень минув у крижаному мовчанні…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇