Ворона три місяці сідала на дах однієї машини на штрафмайданчику. Коли розкрили — ПОСИВІЛИ від побаченого

Додому вона повернулася пізніше, ніж звичайно. Марина вже пішла, лишивши на плиті суп і кашу. Павло не спав. Лежав на високій подушці й дивився в стелю, ніби там, на білій штукатурці, можна було прочитати, скільки ще чекати.

— Пашо, — сказала Галина Данилівна, знімаючи хустку. — У мене сьогодні день був такий, що не повіриш.

Він повільно повернув голову.

— Розкажи.

Вона сіла поруч із ліжком і розповіла все: про сережку, про молодого слідчого, про тайник, про переноску в багажнику, про те, як ворона каркнула й полетіла. Павло слухав мовчки. Його здорове око було ясне, уважне, майже колишнє.

Коли вона закінчила, він довго не відповідав. Потім прошепотів:

— Ти сьогодні інша.

— Яка ще інша? Втомлена.

— Ні. Як раніше.

— Це коли?

— Коли молода була. Очі такі.

Галина Данилівна тихо засміялася.

— Знайшов молоду. Шістдесят два роки, спина болить, руки мерзнуть.

— Все одно.

Вона нахилилася й поцілувала його в лоб.

— Спи, Пашеньку. Завтра знову рано вставати.

Уранці Коваль приїхав по неї сам. Кравченко, дізнавшись, що слідчий просить відпустити сторожа, тільки махнув рукою й наказав повернутися до обіду, якщо вийде.

Дружина Литвиненка жила в старому будинку на третьому поверсі. Двері відчинила невисока жінка приблизно тих самих років, що й Галина Данилівна, тільки здавалася старшою через напружене обличчя й надто ретельно вкладене фарбоване волосся.

— Андрію Назаровичу? — насторожено промовила вона.

— Добрий день, Веро Григорівно. Це Галина Данилівна, вона працює на майданчику, де зараз стоїть машина Романа. Можна зайти?

Жінка відступила вбік.

— Заходьте.

На кухні вона поставила чайник, не питаючи, ніби будь-яка серйозна розмова мала спершу пройти через цей звичний жест. Сіла навпроти, руки зчепила на столі.

— Я приїхав не з доброю новиною і не з поганою, — сказав Коваль. — Я привіз річ. Подивіться, будь ласка.

Він дістав пакет і поклав сережку на долоню.

Вера Григорівна зблідла. Пальці її піднялися до губ.

— Це… моя. Бабусина. Де ви її знайшли?

— На капоті машини Романа. Коли ви бачили її востаннє?

— До зникнення. У лютому точно була в скриньці. Дві сережки. Потім, уже навесні, я полізла — однієї нема.

— Роман міг узяти?

— Ні. Він ніколи не чіпав моїх речей. Ніколи.

— Хтось іще бував удома?

— Ніхто. Ми майже нікого не приймали.

Вона дивилася на сережку так, ніби маленький рожевий камінь тримав у собі цілі місяці її безсонних ночей…