Свекруха вирішила перевірити, чому я сплю у вихідний, але явно не очікувала моєї реакції на її ранковий візит

Вона працювала медичною сестрою-анестезисткою в реанімації. Там не можна було відкласти рішення на завтра чи зробити вигляд, що не помітила проблему. За довгі зміни Оксана звикла до сигналів моніторів, коротких розпоряджень лікарів і стану постійної зібраності. Тому домашні капризи чоловіка та його матері частіше викликали в неї втомлене здивування, ніж страх.

На роботі її витримка була необхідністю. Поруч були люди, чий стан міг змінитися за лічені секунди, і кожна затримка мала свою ціну. Після такої відповідальності особливо безглуздо звучали домашні трагедії Богдана через незручний стілець, далеку, на його думку, дорогу чи недостатньо ситний сніданок. Оксана не вважала чоловіка безпорадним, але дедалі частіше помічала: поруч із матір’ю він охоче дозволяв поводитися з собою як із дитиною.

— Хочете нагодувати сина м’ясом? Чудово. Фарш лежить унизу морозильної камери, дошка — ліворуч, ножі — у підставці. Готуйте, а я піду спати.

Галина Петрівна кілька разів кліпнула. Зазвичай після її зауважень невістка починала виправдовуватися, а вона отримувала можливість довго міркувати про жіночі обов’язки. Але Оксана просто вимкнула плиту й пішла, залишивши свекруху посеред кухні наодинці з каструлею.

Свекруха звикла приходити з готовим звинуваченням і заздалегідь уявляла подальшу розмову. Невістка мала пояснювати, чому приготувала не те, чому втомилася, чому не зустріла гостю з усмішкою. Будь-яке виправдання ставало доказом провини. Спокійна відповідь позбавляла Галину Петрівну звичної переваги: сперечатися було ні про що, а брати фарш і самій готувати м’ясо їй зовсім не хотілося…