В’язень демонстративно викинув його їжу, не підозрюючи, що вже за хвилину ситуація різко зміниться

Двадцять хвилин Андрій сидів нерухомо. Потім випростався й постукав у двері. У годівниці з’явилося обличчя Сазонова. Ковальов попросив аркуш і ручку, причому зажадав зафіксувати дату й час їхньої передачі в журналі. Прапорщик нагадав, що це лише четверта доба і Андрій майже не спав. Прохання залишилося незмінним. За двадцять хвилин Микола Іванович повернувся з двома аркушами, ручкою і загорнутим у папір шматочком цукру.

Шматок цукру не був частиною належного забезпечення і не міг змінити результат скарги. Але Сазонов загорнув його так, щоб ніхто в коридорі не побачив. У цьому жесті не було обіцянки врятувати Ковальова чи виступити проти начальства. Прапорщик просто давав людині трохи енергії для двох годин письма. Андрій з’їв цукор не одразу: поклав поруч із аркушем, вирівняв папір на табуреті й спершу відновив послідовність фактів. Навіть підтримка тут ставала точною й обмеженою — рівно настільки, скільки одна людина могла дати, не промовляючи гучних слів.

Стола в камері не було, тому Ковальов опустився навколішки перед табуретом і писав дві години великими друкованими літерами. У зверненні до наглядового прокурора перелічив обшук без його присутності, відсутність часу огляду, підпис Гиріна, який перебував на промзоні, і номери попередніх заяв, включно з 41/2 від 9 квітня. Наприкінці з’явився окремий пункт, зовні не пов’язаний ні із заточкою, ні з бараком.

Андрій попросив витребувати журнал видачі й приймання зброї приватного охоронного підприємства за 22 січня: сторінку 14, запис № 109. Поставив дату, підпис і передав аркуші через годівницю. Сазонов прочитав останній рядок, не зрозумів його значення, але пообіцяв уранці особисто зареєструвати звернення при черговому. Коли кроки прапорщика стихли, Ковальов притулився потилицею до холодної стіни й уперше за чотири дні по-справжньому заплющив очі.

Дата 22 січня означала для нього більше, ніж уся викладена скарга. У цьому записі містилася причина обвинувачення, мовчання завдовжки два роки і сім місяців, страху Терентьєва і власної готовності досидіти строк до кінця. Однак Андрій не просив прибрати підпис чи визнати його невинним. Він вимагав лише, щоб папір знайшли й долучили під номером. Відтоді приховати правду можна було тільки разом з усім журналом.

Решту шість діб він прожив за тим самим розкладом. Дихання, навантаження біля стіни, відтворення правил, їжа до останньої крихти, два удари сусідові й два у відповідь. Четвертого травня о дев’ятій сорок ранку двері камери відчинилися: покарання вважалося відбутим. Після десяти днів у бетонній коробці звичайне денне світло різало очі, мов прожектор. Ковальов зупинився у дворі із заплющеними повіками. У повітрі вперше пахло не хлоркою, а теплим асфальтом і весною…