Випробування правдою: як дев’ятий день після смерті сусіда назавжди змінив моє уявлення про нього

Ми дійшли до розвилки. Римма запропонувала зайти до неї — пом’янути. Я погодилася. Не хотілося додому в порожню хату.

У неї на кухні було тепло. Поставила чайник, нарізала хліб, дістала банку солоних огірків. На столі — пляшка червоного вина, дві чарки. Пом’янули. Римма випила, я пригубила. Після шістдесяти вже не тягне, організм сам вирішує, що йому не треба.

— Знаєш, Надю, — вона крутила чарку в пальцях, — мені якось не по собі. Не від похорону. А від того, що ми про нього нічого не знаємо. Узагалі нічого. Ким працював — не пам’ятаю. Звідки приїхав — не знаю. Чи був одружений — гадки не маю.

— Електриком наче був, — сказала я. — На підстанції. Пішов на пенсію давно.

— От. І це все. Тридцять років поруч жив, а ми можемо про нього сказати три речення.

Я кивнула. Бо вона мала рацію. І бо це було боляче.

Римма поправила хустку на потилиці. Звичка. Робила це, коли хвилювалася, коли замислювалася, коли стояла в черзі. Хустка в неї була темно-синя, вицвіла на складках. На три роки молодша за мене, а виглядала старшою. Життя в неї було важке — чоловік пив, діти виїхали, лишилася сама. Але вона хоча б розмовляла з людьми. Ходила до сусідів, кликала на чай. Федір не робив навіть цього.

— А собака, — сказала вона. — Надю, ти бачила, які в неї очі? Вона ж не просто так прийшла. Вона його знала. Я відчуваю.

Я відчувала те саме. Але ще не розуміла, що з цим робити.

Увечері я повернулася додому. Моя хата стоїть на краю вулиці, перед нею — палісадник, за нею — город. Живу сама відтоді, як Володя помер. Вісім років тому. Інфаркт, швидка не встигла. Відтоді — я і тиша. Мені вистачає. Ліс привчив до самотності, до неї звикаєш, як до запаху хвої — перестаєш помічати.

Але того вечора тиша тиснула.

Я лежала, слухала, як капає кран на кухні, і думала про неї. Про собаку. Про те, як вона йшла. Без страху, без метушні. Йшла, як до себе додому.

Звідки вона прийшла? Наш цвинтар на краю селища, за ним — поле, за полем — ліс. Найближче село за дванадцять кілометрів. Бродячих у нас небагато, п’ять чи шість на все селище, і цю я раніше не бачила.

Або бачила?