Випробування правдою: як дев’ятий день після смерті сусіда назавжди змінив моє уявлення про нього

Я заплющила очі й спробувала згадати. Руда. Велика. Морда широка. Ні, не пригадую. Але щось зачепилося. Не собака, а місце. Коли я йшла на цвинтар вранці, повз дім Федора, я щось помітила. Біля його гаража. Щось на землі. Блиснуло. Я не зупинилася, поспішала, але око вловило.

Миска. Бляшана, з вм’ятиною на боці. Стояла біля стіни, на бетонній плиті.

Навіщо вона там?

Думка кольнула й не відпускала. Я крутилася годину, потім встала, налила води, сіла біля вікна. За склом темрява й жодного ліхтаря. Наше селище заощаджувало на освітленні з давніх-давен і досі не поставило жодного нового стовпа.

Я просиділа біля вікна до світанку. Дивилася, як темрява рідшає, як небо з чорного стає сірим, потім білим. О п’ятій ранку закричав півень у Фролових. О шостій зашуміла вода в трубах — хтось із сусідів встав. Селище прокидалося, байдуже до того, що однією людиною стало менше.

Вранці я вирішила. Піду розберуся.

Насамперед я зайшла до Зінаїди. Магазин у нашому селищі один, і Зінаїда працювала в ньому двадцять вісім років. Маленька будівля з білої цегли з вивіскою «Продукти», прилавок літерою Г, три холодильники, запах соняшникової олії й хліба. Підлога дерев’яна, скрипить. Зінаїда стояла за касою, перебирала накладні.

— Зіно, — сказала я, — ти Федора Ілліча добре знала?

Вона поправила окуляри. Круглі, в металевій оправі, вони сповзали їй на кінчик носа кожні десять хвилин.

— Знала? Ну, як усі. Приходив. Мовчав. Купував. Ішов.

— Що брав?

— Хліб, молоко, консерви. Як усі.

— А ще?