Випробування правдою: як дев’ятий день після смерті сусіда назавжди змінив моє уявлення про нього

Зінаїда подивилася на мене. Очі в неї були розумні, примружені. За прилавком стільки років, що через неї проходило все селище. Знала, хто скільки п’є, хто бере в борг, хто бере ліки щомісяця. Така робота — хочеш чи ні, а знаєш усе.

— Корм, — сказала вона. — Собачий.

Я не чекала. Або чекала, але не готова була почути.

— Собачий?

— Щосуботи. Два мішки по п’ять кіло. Я йому замовляла окремо, бо в нас корм не ходить, собак мало хто тримає. Постачальник привозив у четвер, Федір забирав у суботу. Як годинник.

Я стояла й відчувала, як усередині щось зсувається. Як плита, що лежала рівно і раптом пішла тріщиною.

— Давно?

— Відтоді, як я тут працюю. Ну, може, трохи раніше почав. Я не рахувала. Але точно пам’ятаю: мій перший день — він прийшов і мовчки поклав на прилавок гроші за два мішки. Я ще подумала: от дивина, собачник. А він ніколи собаку не вигулював, я його по селищу завжди бачила самого.

— І ти не спитала?

— Один раз спитала. Кажу: «Федоре Іллічу, ви собаку завели?» Він подивився на мене й нічого не відповів. Поклав гроші, забрав мішки, вийшов. Я зрозуміла, що питати не треба.

Вона замовкла. Потім додала:

— Більше я не питала. Але щосуботи чекала його. Знала: прийде, візьме, піде. Двадцять вісім років поспіль він не пропустив жодної суботи. Жодної. Ні в мороз, ні в дощ. Навіть коли хворів — я бачила, що йому зле, ішов важко, але все одно приходив.

У горлі в мене став клубок. Двадцять вісім років — це те, що бачила Зінаїда. А до неї, виходить, ще. Тридцять. Може, більше.

Я вийшла з магазину й зупинилася на ґанку. Два мішки по п’ять кіло. Щосуботи. Це десять кіло корму на тиждень. Для одного собаки — забагато. Для кількох — якраз.

Я пішла до його дому…