Я довго вірила поясненням чоловіка, але один запис показав, що справа була зовсім не у втомі

«Сьогодні о восьмій. Кафе біля води. Приходьте сама, якщо хочете дізнатися, хто надіслав відео».

Я перечитала повідомлення кілька разів. Пастка? Шантаж? Спроба виманити? Чи та сама людина, яка допомогла мені з камерою?

Я зателефонувала Андрію Валерійовичу. Він вислухав і сказав:

— Вам не можна йти самій.

— Але мені треба знати, хто це.

— Ви зайдете. Ми будемо поруч.

О восьмій вечора я сиділа за столиком біля вікна. За склом темніла вода, вітер гнав дрібні хвилі, ліхтарі відбивалися довгими тремтливими смугами. У кафе було майже порожньо. Я тримала чашку обома руками, щоб приховати тремтіння.

О восьмій десять навпроти мене сіла Лідія Степанівна.

Я не відразу змогла заговорити. Вона виглядала постарілою на багато років. Обличчя осунулося, волосся було зібране в низький хвіст, на руках виступали тонкі вени. Вона не дивилася на мене.

— Це ви? — спитала я нарешті.

— Я надіслала відео.

Чашка в моїх пальцях ледь дзенькнула об блюдце.

— Коли ви почали за ними стежити?

Вона довго мовчала.

— Після першого разу, коли ти заснула.

У мене перехопило подих.

— Ви знали?

Сльози покотилися по її обличчю.

— Спочатку ні. Я просто побачила, що Павло і Кирило поводяться дивно. Шепочуться, зачиняють двері, ховають телефони. Потім випадково знайшла запис на комп’ютері Павла.

Вона закрила обличчя руками.

— Мене тоді всю ніч вивертало.

Я дивилася на неї й не могла зрозуміти, що відчуваю. Злість, жаль, відразу, втому — все змішалося.

— Ви побачили й промовчали?

— Мені було страшно.

— А мені, по-вашому, ні?

Мій голос зірвався. Кілька відвідувачів обернулися, але я вже не могла говорити тихіше.

— Ви знали, що зі мною щось роблять. Знали, що мене присипляють. І продовжували готувати їм ці обіди.

Лідія Степанівна плакала, опустивши голову.

— Це мій чоловік. Мій син. Я не знала, як жити з цим.

— А я не знала, чи прокинуся наступного разу.

Вона здригнулася, наче від удару.

Довгий час ми мовчали. За вікном по склу стікали краплі дощу. Потім Лідія Степанівна дістала із сумки флешку й поклала на стіл.

— Тут усе, що я змогла скопіювати. Не все. Але багато.

Я дивилася на маленький шматок пластику, ніби на отруйну комаху.

— Скільки там жінок?

Вона заплющила очі.

— Не знаю точно. Більше, ніж зараз відомо слідству.

Мене знудило.

— Павло робив це давно, — сказала вона тремтячим голосом. — Спершу заради документів. Заради ділянок. Потім… потім це стало чимось, що він уже не контролював. Або не хотів контролювати.

Я відсунулася.

— Як можна роками жити поруч із людиною і не зупинити її?

Вона підвела на мене очі. У них не було виправдання. Лише страшна, запізніла провина.

— Я боягузка.

Я нічого не відповіла. Бо це була правда, але вимовляти її вголос уже не мало сенсу.

Перед відходом вона раптом схопила мене за руку.

— Дарина, я прошу тебе лише про одне. Якщо Кирила посадять, не зустрічайся з ним більше.

Я розгубилася.

— Що?