Я довго вірила поясненням чоловіка, але один запис показав, що справа була зовсім не у втомі

— Він винен. Я знаю. Але я також знаю, що він тебе кохав. І саме тому може намагатися втримати тебе жалістю.

Я тихо всміхнулася.

— Любляча людина не зачиняє кохану жінку в кімнаті з чужими чоловіками.

Лідія Степанівна опустила голову.

— Одного разу він усю ніч сварився з батьком через тебе. Хотів зупинити.

— Але не зупинив.

Вона не знайшла, що відповісти.

Коли я вийшла з кафе, вона гукнула мене ззаду:

— Дарина.

Я озирнулася.

Вона стояла біля дверей, маленька, згорблена, майже чужа.

— Не прощай його, — сказала вона крізь сльози. — Я навіть себе пробачити не можу.

Після цієї зустрічі я майже пів години сиділа в машині, не заводячи двигуна. Дощ стікав по склу, двірники були вимкнені, вулиця розпливалася. Я стільки днів ненавиділа Лідію Степанівну як співучасницю, і вона нею була. Але того вечора я побачила ще й старіючу жінку, розчавлену чоловіком, сином і власною боягузливістю. Це не виправдовувало її. Просто робило біль складнішим.

Удома батько чекав на мене у вітальні. На столі стояв захололий чай. Він подивився на флешку, яку я поклала перед ним.

— Від неї?

— Так. Там докази.

Батько довго мовчав.

— Доню, я б хотів, щоб усе це вже закінчилося.

— Я теж.

Але ми обоє розуміли: кінець тепер лише віддалявся. Що більше спливало правди, то глибшою виявлялася прірва.

Наступного дня я передала флешку Андрію Валерійовичу. Він переглянув частину матеріалів і відразу покликав ще двох співробітників. Атмосфера в кабінеті змінилася. Стала важкою, діловою, напруженою. На одному відео було виразно видно, як Віктор і ще один чоловік змушували жінку, що плакала, підписувати документи. Вона тремтіла так сильно, що ручка випадала з пальців. Я подивилася кілька секунд і відвернулася.

Андрій Валерійович вимкнув екран.

— Цього достатньо, щоб затримати ще кількох.

— А Кирило? — спитала я, хоча боялася відповіді.

Слідчий подивився на мене обережно.

— Він з’являється на трьох записах.

Я стиснула руки.

— Віктор казав, що Кирило отримував гроші за кожну ділянку.

Андрій Валерійович замислився.

— Тоді зрозуміліше, чому батько намагається взяти все на себе. Він рятує сина.

Я опустила погляд. Три роки шлюбу. Спільне ліжко, вечері, поїздки, плани. Колись я думала, що в нас будуть діти. Що ми постаріємо разом. Тепер усі ці мрії здавалися забрудненими так, що до них неможливо торкнутися.

Наприкінці тижня мені призначили очну ставку з Віктором. Коли я побачила повідомлення, руки похололи. Думка про те, що доведеться сидіти в одній кімнаті з людиною, яка нахилялася до мене, поки я вдавала, що сплю, викликала нудоту.

Увечері приїхала Соломія. Вона принесла їжу, якої я майже не торкнулася, і дві банки пива.

— Випий трохи, — сказала вона. — Ти вся як камінь.

— Не хочу втрачати контроль.

Вона довго дивилася на мене.

— Ти змінилася.

— Після такого не залишаються колишніми.

Ми вийшли на балкон. Унизу шуміли машини, десь далеко гавкав собака. Соломія спитала тихо:

— Якщо Кирило прийде, впаде на коліна, проситиме пробачення… ти зможеш пробачити?

Я довго дивилася в темне небо.

— Є речі, після яких назад не повертаються. Навіть якщо дуже хочеться повірити, що можна.

Ближче до півночі телефон задзвонив відеовикликом із незнайомого номера. Я відповіла — і на екрані з’явилося обличчя Кирила. Він сидів у машині. Неголений, осунулий, із червоними очима. За кілька днів він ніби постарів.

— Ти змінив номер, — сказала я. — Навіщо дзвониш?

— Можна побачитися з тобою один раз?

— Ні.

— Дарина, я знаю, ти мене ненавидиш.

— Уже ні.

Він завмер.

— Для ненависті потрібні сили. У мене їх більше немає.

Він опустив очі.

— Я був неправий.

— Ти все ще називаєш це «неправий»? — я дивилася просто в екран. — Кириле, ти не помилився випадково. Ти став людиною, яка зачиняє дружину в кімнаті, поки інші вирішують, що з нею робити.

Його плечі здригнулися.

— Я хотів зупинитися.

— Знаю. Твоя мати сказала.

Він підвів голову, здивований.

— Батько обіцяв, що тебе не чіпатимуть. Казав, що треба лише закінчити справу з ділянками. Що все припиниться.

Мене налякала сама ця логіка. Чоловік ставить дружину під удар, але переконує себе, що захищає її, бо особисто не торкається.

— Я жодного разу не торкнувся тебе, — сказав Кирило глухо.

— Але ти стояв поруч і дивився.

Він заплющив очі….