Я думав, що хижак виводить мене в засідку зграї. Неочікувана розв’язка одного дуже дивного патрулювання

Поруч із борозною — відбитки величезних лап. Сивий. Він був тут, він не пішов.

Він перетяг її в інше місце, подалі від капкана, подалі від людського запаху. Матвійович випростався. Вогонь повернувся в очі.

Він рушив слідом. Павло за ним, мовчки, не ставлячи запитань. Борозна вела через ялинник, петляла між стовбурами, огинала валежник.

Місцями кров, темна, густа, вже підсохла на мокрій хвої. Її було багато. Надто багато.

За двісті метрів слід привів до величезного виворотня. Стара ялина впала, вивернувши з землі кореневу систему заввишки з людський зріст. Під нею утворилася ніша, суха, захищена від вітру й дощу.

Природне укриття. Матвійович підняв руку. Стій. Прислухався.

Тиша. Тільки дощ по хвої. Потім слабкий, ледь чутний звук. Дихання.

Важке, хрипке, зі свистом. Він повільно обійшов виворотень, зазирнув у нішу й побачив їх. Сивий лежав, згорнувшись довкола вовчиці.

Його величезне тіло було щільно притиснуте до її боку, голова спочивала на її шиї. Він грів її, усім собою. Вовчиця була непритомна, її бік підіймався й опускався ледь помітно, ривками, з довгими, лячними паузами.

Понівечена лапа розпухла, потемніла. Навіть із відстані Матвійович бачив, як пульсує запалена плоть. Інфекція вже почала свою роботу.

Вовк підвів голову. Його очі були мутні від утоми. Шерсть на морді злиплася, під очима — темні патьоки.

Він не спав увесь цей час. Вартував, грів, чекав. Він подивився на Матвійовича, і його погляд сказав усе: «Ти прийшов. Ти дотримав слова».

Потім він побачив Павла й здригнувся. Губа поповзла вгору. Гарчання, низьке, попереджувальне, вібрацією пройшло по землі.

— Стій! — Матвійович витягнув руку назад, зупиняючи Павла. — Не рухайся! Не дивися йому в очі! Дивися в землю!

Павло завмер. Він бачив вовка вперше в житті на такій відстані. Три метри. Величезний, дикий, готовий убити.

Його коліна стали ватяними, серце пішло в п’яти. — Тихо, Сірий! — Матвійович говорив спокійно, рівно, як говорять із дитиною в істериці. — Це свій.

— Він зі мною. Ми прийшли допомогти. Пам’ятаєш? Я обіцяв.

Він зробив крок уперед, сів навпочіпки, повільно простягнув руку. Долонею догори. Порожню, відкриту.

Вовк дивився на неї. Гарчання стихло. Не зникло, а пішло вглиб, перетворилося на тиху вібрацію в грудях.

Ніздрі здригнулися. Він тягнув повітря. Упізнавав запах.

Той самий запах, який пам’ятав із ранку. Запах людини, яка не заподіяла зла. Яка розтиснула капкан, яка забрала його дітей, але не вбила.

Яка повернулася. Сивий опустив голову. Поклав її назад на шию вовчиці й заплющив очі.

Він впустив їх. Він дозволив чужинцям наблизитися до найціннішого, що в нього було. Бо в нього не лишилося іншого виходу, бо вона вмирала.

Матвійович обернувся до Павла. Хлопець стояв білий як крейда, з розширеними очима, але тримався. Не побіг.

Не закричав. Тримався. — Наплічник, — сказав Матвійович. — Давай сюди.

— І дивися, що я робитиму. Якщо він сіпнеться, відходь. Повільно, спиною вперед.

— Не біжи. Побіжиш — дожене. Павло зняв наплічник. Руки тремтіли.

Він передав його Матвійовичу й присів поруч, не зводячи очей із вовка. Сивий не ворухнувся. Лише кінчик його вуха здригався, повертаючись на кожен звук, як супутникова антена.

Він слухав, контролював, але дозволяв. Матвійович розкрив наплічник. Дістав перекис водню, бинти, ветеринарний шприц, ампулу антибіотика, яку знайшов у старій аптечці.

Руки більше не тремтіли. Вони знову стали точними, впевненими, як тоді біля капкана. Він посунувся до вовчиці й простягнув руку до пораненої лапи.

Пальці торкнулися гарячої й запаленої плоті. Вовчиця сіпнулася уві сні. Сивий розплющив одне око.

Жовте, немиготливе. Матвійович завмер, вичекав. Вовк заплющив око.

Рана була страшна. Крізь рвані клапті шкіри й м’язів біліла кістка. Зап’ястковий суглоб був розтрощений.

Два пальці з чотирьох висіли на клаптях сухожиль. Багнюка, хвоя, засохла кров забили рану, як пробка. З одного боку, це зупинило кровотечу.

З іншого — створило ідеальне середовище для інфекції. Матвійович відкрив перекис і полив на рану. Рідина зашипіла, спінилася білим.

Вовчиця рвонулася, скинула голову, клацнула зубами в повітрі. Сивий схопився на всі чотири лапи. Гарчання розірвало тишу.

Павло відсахнувся, спіткнувся об корінь, упав на спину. — Сидіти! — гаркнув Матвійович. Не на Павла — на вовка.

— Сидіти, Сивий. Боляче, знаю. Треба. Терпи.

Вовк стояв над ним. Його паща була розкрита, ікла за кілька сантиметрів від обличчя старого. Гаряче, вологе дихання звіра обдавало його щоку…