Я думав, що хижак виводить мене в засідку зграї. Неочікувана розв’язка одного дуже дивного патрулювання

Він вставив уламок клена між витками пружини. Прицілився. Одна спроба.

Якщо гілка зламається, він втратить час, якого немає. Він навалився на важіль усім тілом, усією вагою своїх сімдесяти з лишком кілограмів. Зуби заскреготіли.

Хребет хруснув. Біль у попереку вибухнув білим спалахом. Метал здригнувся.

Пружина почала піддаватися. Повільно, з болісним скрипом, щелепи капкана поповзли в боки, міліметр за міліметром. Він тиснув.

Кленовий важіль гнувся, але тримав. Він відчував вібрацію дерева всіма кістками. Ще трохи. Ще зовсім трохи.

Піт заливав очі, змішуючись із дощем. Він не міг витерти обличчя, обидві руки були зайняті. Вовченята під сорочкою заворушилися, одне з них тонко, пронизливо заскиглило.

Вовчиця сіпнулася на цей звук. Інстинкт матері виявився сильнішим за агонію. Її очі прочинилися, мутні, невидющі.

Вона спробувала підвести голову. Не змогла. Але її понівечена лапа ворухнулася в ослаблених лещатах капкана.

— Не смикай! — гаркнув Матвійович. — Лежи. Лежи спокійно.

Він тиснув з останніх сил. Клен тріщав. Пружина стогнала.

Зубці капкана розійшлися на три сантиметри. На чотири. На п’ять. Лапа була вільна.

Вовчиця рвонулася. З її горла вирвався хрипкий виття, сповнений болю. Вона висмикнула роздроблену кінцівку зі сталевої пащі й упала на бік, важко, мертво.

Матвійович відпустив важіль. Капкан захлопнувся з брязкотом, від якого заклало вуха. Кленова гілка розлетілася на тріски.

Він сидів у багнюці, задихаючись. Серце билося так, що здавалося, ось-ось проб’є ребра. Руки були обдерті до м’яса, кров змішувалася з іржею й багнюкою, холод пробирав до кісток.

Вовченята під сорочкою ворушилися й скиглили. Вовчиця лежала нерухомо, але її бік підіймався й опускався рівніше. Кровотеча з лапи сповільнилася, рвані краї рани злиплися від багнюки й холоду, утворивши подобу природного тампона.

Не ідеально, небезпечно, але вона була жива. Сивий підійшов до неї, обнюхав морду, обнюхав лапу, потім повернувся до Матвійовича. Старий сидів перед ним, мокрий, тремтячий, жалюгідний.

Без куртки, без светра, з чужими дітьми на голому животі, з обдертими руками й згаслими від утоми очима. Вовк зробив крок до нього. Матвійович не ворухнувся.

У нього не було сил ні на страх, ні на рух. Сивий нахилив свою величезну голову й торкнувся носом його руки. Мокрий, холодний ніс притулився до розбитих кісточок.

На секунду, на одну коротку секунду, а потім відсторонився й ліг поруч із вовчицею. Матвійович заплющив очі. Дощ барабанив по його голих плечах.

З-під сорочки долинав писк. Десь далеко, за кілометри звідси, у теплій сторожці спав молодий Павло, не підозрюючи, що старий, якого він вважав дивакуватим відлюдником, щойно голими руками розтиснув сталеву пащу, стоячи між життям і смертю.

Але розслаблятися було не можна. Вовчиця вільна, але не врятована. Лапа роздроблена.

Без обробки почнеться гангрена. А вовченята, зігріті його тілом, хотіли їсти. Їхня мати не могла їх годувати. Не зараз.

Може, не зможе вже ніколи. І в голові Матвійовича, крізь туман утоми, почав вимальовуватися план. Божевільний, неможливий план, який вимагав від нього встати, натягти на тремтяче тіло мокру штормівку й іти дві години розкислим лісом до сторожки.

З трьома вовченятами на животі. Під крижаним дощем. Із розбитими руками.

А потім повернутися. З молоком, бинтами й антисептиком. І пояснити все молодому Павлові так, щоб той не вирішив, ніби його старший колега остаточно вижив з глузду.

Він розплющив очі й подивився на Сивого. Вовк лежав, поклавши голову на лапи. Його погляд був спрямований на лісника. Спокійний. Вичікувальний.

— Я повернуся, — сказав Матвійович уголос. І його голос прозвучав дивно. Майже урочисто в цьому мокрому, порожньому яру.

— Чуєш, Сірий? Я повернуся. Тільки не йди. Тримай її. Грій.

Він підвівся. Коліна підігнулися, але він устояв. Підібрав штормівку.

Натягнув на мокру сорочку поверх вовченят. Застебнув на всі ґудзики. Підібрав рушницю.

Глибоко вдихнув сире, холодне повітря й поліз угору схилом яру, в дощ, у сірість, у двогодинний марш-кидок, від якого залежало все. На півдорозі до краю він обернувся. Сивий не ворухнувся.

Він лежав поруч із вовчицею, і його величезне тіло закривало її від вітру й дощу. Жива ковдра. Останній захист.

Матвійович відвернувся й ступив у ліс. Перші двадцять хвилин він ішов на чистому адреналіні. Ноги місили багнюку, тіло працювало механічно, як заведений автомат.

Ліва рука притискала до живота згорток із вовченятами, права стискала ремінь рушниці. Дощ посилився. Тепер це була вже не мряка, а щільна, важка стіна води, що обрушувалася з неба суцільним потоком.

Видимість упала до десяти метрів. Дерева перетворилися на розмиті сірі тіні, стежка зникла під шаром води, і Матвійович орієнтувався лише по пам’яті. Цей поворот — повз розщеплену блискавкою березу, далі прямо, через ялинник, потім униз, до струмка.

Він згадав про струмок і похолов. Струмок Кам’яний, який улітку можна було переступити, навесні перетворювався на мутний, вируючий потік завширшки метри чотири. Крижана вода неслася з пагорбів, перевертаючи каміння й підмиваючи береги.

Брід, яким він зазвичай переходив, зараз був затоплений. Він знав це, але іншого шляху не було. Обхід через міст додавав півтори години.

У нього не було півтори години. У вовчиці не було півтори години. Він дійшов до берега й зупинився.

Кам’яний ревів. Брунатна вода неслася повз, закручуючись у вирви довкола валунів, що стирчали з потоку. На поверхні пропливали гілки, шматки кори, пучки торішньої трави.

Глибина на око — по пояс, може, вище. Течія досить сильна, щоб збити з ніг. Температура води градуси чотири, може, три.

Достатньо, щоб за хвилину заніміли ноги. За три звело судомою м’язи. За п’ять зупинилося серце в людини його віку.

Матвійович стояв на березі й дивився на воду. Під сорочкою заворушилося вовченя. Ткнулося носом у ребро.

Тепле, живе, безпорадне. Лісник розстебнув верхній ґудзик штормівки й зазирнув усередину. Три крихітні мордочки.

Заплющені очі, рожеві носи, притиснуті до тіла лапки. Вони дихали рівно, вони довіряли йому. Абсолютно. Беззастережно…