Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване

Може, вона довго зріє в маленьких недомовленостях, у втомі, у самотності. У тому, що двоє перестають по-справжньому дивитися одне на одного, але продовжують казати «люблю» за звичкою. О 23:38 телефон завібрував.

«Олеся. Відео». Роман відповів одразу.

Екран блимнув, і він побачив її. Вона була в номері. Сама.

У чорній сукні, з розпущеним волоссям, утомлена, але зібрана. На обличчі напруження. Очі червоні, ніби вона плакала або довго стримувалася.

«Я пішла з вечері», — сказала вона. «Сама?» Вона гірко всміхнулася. «Так, Ромо. Сама».

«Пробач. Ти тепер питатимеш так щоразу?» «Якийсь час — так».

Вона кивнула. «Мабуть, заслужила».

«Я не хочу так. Але буде». Вони мовчали. Роман дивився на неї й відчував, як сильно сумує.

Навіть зараз. Навіть крізь біль. Навіть крізь злість.

Хотілося простягнути руку крізь екран, торкнутися її обличчя, перевірити, чи справжня вона. «Назар підійшов до мене сьогодні», — сказала вона. Роман завмер.

«І?» Спитав, чи все нормально. Я сказала, що він більше не має писати мені не по роботі. І що вчорашня історія не повинна повторитися навіть на рівні натяків.

Він що відповів? Сказав, що зрозумів. Перепросив. «Шляхетний».

«Ромо».

«Що?» «Я розповідаю тобі правду». Він видихнув.

«Так, пробач».

«Він не головний у цій історії».

«Для тебе, може, й ні».

«І для нас теж. Головні — ми». Роман усміхнувся.

Гарно звучить. «Я не знаю, як інакше». Вона сіла на край ліжка.

За її спиною була біла стіна, приліжкова лампа, відкрита валіза. На спинці крісла висів піджак. Усе звичайне, усе нейтральне.

І все одно Роман тепер шукав деталі, сліди, чужу присутність. Другий келих, чоловічу сорочку, що завгодно. Він ненавидів себе за це.

Надивився. Олеся помітила. «Можеш попросити», — сказала вона.

«Що?» «Показати номер». Йому стало соромно. «Не треба».

«Треба, інакше ти думатимеш». Олесю… Вона встала, взяла телефон і мовчки показала кімнату. Ліжко, стіл, ванну, шафу, балкон.

Порожньо. Нікого. «Задоволений?» — спитала вона, повертаючи камеру до обличчя.

Він опустив очі. «Ні».

«Я теж».

«Пробач. Я сама запропонувала».

«Усе одно гидко».

«Так, гидко. Але, мабуть, тепер це наша реальність на якийсь час». Вона знову сіла.

«Я теж хочу спитати», — сказала вона. Роман напружився. «Питай».

«Коли мама була поруч, ти думав про мене?» Він ковтнув. «Так».

«Це допомагало?» Він хотів сказати «так», хотів дати їй бодай це, але правда знову була гіршою.

«Не одразу». Олеся заплющила очі. «Зрозуміло».

«Іноді думки про тебе робили тільки болючіше. Я сумував, хотів тебе. Був злий на відстань, і все це змішалося».

«Тобто я сама ніби була присутня в цьому?» «Ні».

«Але мої фотографії були частиною цього». Він мовчав.

«Я не звинувачую тебе», — сказав він нарешті. «І не хочу, щоб ти звинувачувала себе за те, що надіслала чоловікові фотографії. Це нормально, ти моя дружина».

«А вона моя мати». Слова прозвучали тихо, але в них було стільки болю, що Роман уперше за весь день по-справжньому побачив не лише свій бік. Для нього Валентина Павлівна була тещею, небезпечною жінкою, гостею, яка переступила межу.

Для Олесі вона була матір’ю. Людиною, яка мала бути безпечною за визначенням. І тепер Олеся мусила тримати в голові думку, що її мати дивилася на її чоловіка не як на зятя.

Ця думка могла зруйнувати не лише шлюб. Вона могла зруйнувати дитинство заднім числом. Усі спогади, усі розмови, всю довіру.

«Мені шкода», — сказав він. «Я знаю».

«Ні, справді шкода. Я весь час думав про себе. Про те, як мені соромно, як мені боляче. Але тобі…» Він не договорив.

Олеся відвела погляд. «Я поки не можу думати про неї. Якщо почну, мене просто розірве».

Вона поїхала? Так, додому. Писала мені багато, і я не відповіла. Правильно.

Не знаю. Правильно, Олесю. Вона подивилася на нього.

«Ти вперше сьогодні сказав моє ім’я нормально». Він сумно всміхнувся. «Справді?» Так.

До цього ніби крізь зуби. «Я злий». Я теж.

«На мене?» На тебе, на неї, на себе, на Назара. На цю кляту відстань. На все.

Вони обоє несподівано всміхнулися. Не тому, що було смішно, а тому що іноді, коли біль надто великий, організм шукає будь-яку щілину, щоб випустити повітря. «Що ми робитимемо?» — спитав Роман.

Олеся мовчала, потім сказала: «Я не знаю. Але точно не хочу вирішувати це телефоном із відрядження»… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇