Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване

«Коли ти можеш повернутися?» «Якщо все швидко здати, за тиждень. Може, десять днів».

«Раніше?» «Майже неможливо».

Він кивнув. Тиждень, десять днів. Раніше це здалося б радістю, тепер — випробуванням.

— Я можу прилетіти, — сказав він раптом.

Олеся здивувалася.

— Що?

— До тебе, на пару днів. Я можу взяти ноутбук, працювати звідти. Або відпроситися.

Вона дивилася на нього так, ніби не відразу зрозуміла.

— Ти хочеш прилетіти?

— Так.

— Щоб контролювати мене?

Запитання було неприємне, але чесне.

— Не тільки.

— А ще?

Він подивився на неї.

— Щоб побачити тебе. Не через екран. Щоб зрозуміти, чи є в нас ще ми.

Олеся довго мовчала, потім її обличчя здригнулося.

— Я не знаю, чи хороша це ідея.

— Чому?

— Бо якщо ти прилетиш зараз, ми можемо не витримати. Ми обоє на нервах, у чужій країні, у готелі. Ти дивитимешся на кожного чоловіка як на ворога. Я почуватимуся обвинуваченою. Ми можемо наговорити такого, після чого вже не склеїти.

— А якщо я не прилечу?

— Ми мучитимемося на відстані.

«Чудовий вибір».

«Так». Вона втомлено провела рукою по волоссю.

«Давай ніч подумаємо, без рішень зараз».

«Добре. І ще, Ромо».

«Що?» «Сьогодні я зняла обручку». Він відчув, як усередині щось обірвалося. «Що?» Вона підняла ліву руку.

На пальці обручка була. «А потім надягла назад», — сказала вона. «Просто хочу, щоб ти розумів, де я була головою».

Роман дивився на її руку, на тонке кільце. На те саме коло металу, яке раніше здавалося чимось міцним. Тепер він зрозумів.

Обручка нічого не тримає. Людей тримає лише вибір, щодня, іноді щохвилини. «Я теж сьогодні думав, що ти можеш не повернутися», — сказав він.

«І що відчув?» Він відповів не відразу. Страх, потім злість, потім порожнечу. «А любов?» Він подивився їй в очі.

Вона нікуди не поділася, у цьому й проблема. Олеся тихо кивнула. «Так, у мене теж».

Вони говорили ще майже годину. Без крику, без нових зізнань. Просто ходили навколо рани, намагаючись не натиснути надто сильно, але все одно щоразу зачіпали.

Вона розповіла, що Назар справді кілька тижнів був поруч надто часто. Що їй подобалася його увага, але вона переконувала себе, що це просто робоча близькість. Що позавчора після майже поцілунку вона всю ніч не спала, а вранці хотіла розповісти Романові, але не змогла.

Бо злякалася. Бо боялася, що він почує лише одне: «Я майже зрадила». Роман розповів, що після від’їзду Валентини Павлівни відчував не лише сором, а й дивну образу на Олесю за те, що вона взагалі поставила його в цю ситуацію.

Потім визнав, що це несправедливо, бо Валентина Павлівна відповідала за себе, а він — за себе. Жодна розмова не лагодить зламане одразу. Але іноді вона хоча б зупиняє кров.

Наприкінці дзвінка вони обоє виглядали виснаженими. Олеся лежала на ліжку в готелі, підперши голову рукою. Роман сидів на підлозі біля дивана, притулившись до нього спиною.

— Я хочу спати, — сказала вона.

— Спи.

— Ти теж.

— Спробую.

Вона помовчала.

— Можна я все-таки скажу?

Він зрозумів, що саме, і від цього в грудях стало боляче.

— Можна.

Олеся дивилася на нього крізь екран.

— Я люблю тебе.

Роман заплющив очі на секунду, потім розплющив.

— Я теж люблю тебе.

Вона не всміхнулася, але обличчя стало м’якшим.

— Завтра поговоримо.

— Завтра.

Дзвінок закінчився.

Роман залишився сидіти на підлозі. У квартирі було темно, лише екран телефона світився в руці, відбиваючись у склі журнального столика. Він не відчував полегшення.

Але вперше за добу відчув, що не тоне. Просто тримається на поверхні. Погано, криво, з останніх сил.

Але тримається. Він підвівся, пішов до спальні, зупинився біля ліжка. Подушка Олесі лежала на місці, футболка теж.

Роман узяв її в руки, притиснув до обличчя й уперше за весь цей час дозволив собі заплакати. Неголосно, негарно, без слів. Просто стояв у темній спальні дорослий чоловік, який за два дні дізнався, що любов не захищає від слабкості, шлюб не рятує від самотності, а вірність іноді тримається не на чистоті думок, а на останньому русі назад.

І найстрашніше — цей рух назад треба встигнути зробити вчасно. Вони обоє не встигли одразу. Але обоє все-таки зробили.

Питання було лише в тому, чи вистачить цього, щоб не втратити все. Наступні п’ять днів минули так, ніби їх хтось розтягнув до місяця. Роман вставав уранці, сідав за комп’ютер, працював, відповідав на повідомлення, проводив дзвінки, їв через силу, увечері чекав дзвінка Олесі.

Олеся дзвонила. Щодня. Іноді на десять хвилин, іноді на годину.

Вони говорили спокійно, майже ввічливо. І від цієї ввічливості ставало тільки страшніше. Бо раніше вони могли сперечатися, сміятися, перебивати одне одного, говорити дурниці, мовчати в слухавку без ніяковості.

Тепер кожне слово проходило через внутрішню перевірку. Чи можна так сказати? Чи не прозвучить це як обвинувачення? Чи не відкриє це нову рану? Чи не стане гірше? Роман більше не питав щовечора, де Назар. Він питав інакше.

Як минув день? Олеся відповідала. Нормально. Багато зустрічей.

І в цьому «багато зустрічей» він усе одно чув його ім’я. Вона більше не надсилала фотографій. Навіть звичайних.

Іноді відправляла краєвид із вікна, чашку кави, екран ноутбука з розмитим тлом. Ніби спеціально вибирала найбезпечніші порожні картинки, у яких не було її тіла, її усмішки, її жіночності. Роман розумів, чому.

І від цього було боляче. Вони обоє ніби злякалися одне одного. Не чужих людей, не відстані, а тієї сили, яка раніше була між ними радістю, а тепер стала доказом.

На шостий день Олеся написала вранці: «Я лечу завтра». Він перечитав повідомлення кілька разів. Спочатку відчув полегшення, потім страх.

Потім таку порожнечу, ніби все головне вже сталося, а повернення було не порятунком, а останнім судом. Він відповів: «Зустріну в аеропорту».

Відповідь прийшла не одразу: «Не треба. Я сама приїду».

Він набрав: «Чому?» — і стер.

Потім написав: «Добре».

І зрозумів, що це «добре» стало найчастішим словом їхнього шлюбу за останній тиждень.

«Добре». Тобто боляче, але я не сперечатимуся. «Добре».

Тобто я зрозумів, що ти не хочеш бачити мене в першу хвилину після прильоту. «Добре». Тобто ми обоє вже не знаємо, як правильно… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇