Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване

Але Олеся вміла так дивитися в камеру, що навіть простий рушник ставав небезпечнішим за будь-яке відверте вбрання. На другому знімку вона стояла трохи боком, усміхалася кутиком губ, ніби знала, що він зараз відчує. І він справді відчув.

Жар, тугу, образу на відстань. І різке, майже болісне бажання, щоб вона була не за кордоном, не в готельному номері за тисячі кілометрів, а тут, у цій квартирі, у їхній спальні. Поруч.

Він швидко набрав: «Ти просто знущаєшся. Тепер я взагалі ні про що інше думати не зможу».

Олеся відповіла: «Тримайся. Я теж терплю. Люблю тебе».

«І я тебе», — написав він і прибрав телефон у кишеню в ту мить, коли з коридору вийшла Валентина Павлівна.

Вона вже перевдяглася. На ній були чорні домашні штани з м’якої тканини й вільна світла блузка з невеликим вирізом. Нічого зухвалого.

Нічого такого, на що нормальний чоловік мав би спеціально звертати увагу. Але після фотографії Олесі голова в Романа була вже не зовсім у порядку. Він надто гостро сприймав деталі.

Надто гостро відчував запах парфумів. Надто гостро помічав рух тканини, поворот плеча, лінію шиї. І тут же злився на себе за це.

Валентина Павлівна усміхнулася, ніби нічого не помітила.

— Ну що, Ромо, давай я візьмуся за вечерю.

— Не треба, правда. Можна щось замовити.

— Ні вже, — сказала вона з м’якою категоричністю. — Я не для того їхала, щоб ти знову їв із пластикових коробок. Поки я тут, бодай кілька днів харчуватимешся як людина.

— Ви з дороги. Напевно, втомилися.

— Втомилася, — спокійно визнала вона. — Але готування мене не вбиває. Радше навпаки, розслабляє.

Вона пройшла на кухню так упевнено, ніби господарювала тут не вперше.

Дістала із сумки продукти — свіжі овочі, куряче філе, вершки, зелень, спеції, упаковку пасти й пляшку вина. Роман сів за барну стійку. Спочатку просто, щоб не заважати.

Потім — бо насправді не хотів залишатися сам у вітальні зі своїми думками. Валентина Павлівна рухалася спокійно й вправно. Ніж ритмічно стукав по дошці.

На сковороді розігрівалася олія. У повітрі швидко з’явився запах часнику, трав і чогось домашнього, теплого, нормального. Після двох тижнів доставки й холодних перекусів це діяло майже непристойно приємно.

— Як день минув? — спитала вона, не обертаючись.

— Як зазвичай останні два тижні. Від ранку до вечора в дзвінках і коді. Клієнт змінює вимоги швидше, ніж ми встигаємо їх записувати.

— Бідолашний, — сказала вона з усмішкою, але в голосі прозвучало справжнє співчуття. — Олеся казала, що ти зовсім себе загнав.

— Я даю собі раду.

— Чоловіки завжди так кажуть перед тим, як упасти обличчям у клавіатуру.

Роман усміхнувся.

— Сподіваюся, до цього не дійде.

— Не дійде. Я простежу.

Вона повернулася до нього й підморгнула. Світло кухні м’яко лягало на її обличчя. І в цю мить Роман раптом помітив, наскільки вони з Олесею схожі.

Не рисами, ні, Олеся була яскравіша, різкіша, молодша. Але в погляді, у манері усміхатися, у тому, як Валентина Павлівна трохи нахиляла голову, коли слухала співрозмовника, було щось дуже знайоме, щось від Олесі. І це чомусь змусило його почуватися не по собі.

«Дістань, будь ласка, келихи», — попросила вона. Роман встав, відчинив шафку. Коли він передавав їй келих, їхні пальці на секунду торкнулися.

Звичайний дотик, нічого. Але після фотографії Олесі й трьох тижнів самотності навіть цей звичайний дотик чомусь озвався в ньому неприємно гостро. Він різко прибрав руку й зробив вигляд, що просто поправляє стілець.

Валентина Павлівна помітила. Або не помітила, він не зрозумів. Вона налила вина.

— Випий трохи, розслабить.

— Я вже пиво відкрив.

— Пиво після такого дня — це не відпочинок, а капітуляція, — сказала вона. — Вино хоча б удає, що життя ще красиве.

Роман розсміявся.

— Гаразд, переконали.

Вони говорили, поки вона готувала: про проєкт, про закордонний діловий центр, про те, як Олеся з дитинства не вміла сидіти на місці. Потім Валентина Павлівна сказала, що після розлучення звикла жити сама, але іноді тиша в квартирі стає надто гучною. Ця фраза несподівано зачепила Романа.

— Надто гучною, — повторив він. — Добре сказано.

— Це не я вигадала, — усміхнулася вона. — Це життя вигадало.

Роман дивився на неї уважніше. У її голосі на секунду з’явилася втома.

Не дорожня — інша, глибша. Така, яку люди зазвичай ховають за макіяжем, жартами й звичкою тримати спину рівно. За пів години вечеря була готова.

На столі стояла паста у вершковому соусі з куркою й грибами, салат із руколою, помідорами й пармезаном, пляшка червоного вина. Кухня наповнилася запахом їжі, і Роман раптом зрозумів, що справді голодний. Не просто хоче щось закинути в шлунок, а саме голодний — за нормальною вечерею, за живою розмовою, за відчуттям, що поруч є людина.

Голод був не лише тілесний. Йому бракувало звичайної людської присутності — не листування, не дзвінка, не голосу в динаміку, а того простого відчуття, що поруч хтось рухається, ріже овочі, відчиняє шафку, питає про день і не вимагає від нього негайно бути сильним.

Вони сіли одне навпроти одного. Валентина Павлівна їла акуратно, не поспішаючи. Роман спочатку намагався тримати пристойний темп, але потім здався й просто їв.

— Було смачно. Дуже. Неймовірно, — сказав він щиро.

— Дякую. Рада, що тобі подобається.

— Я вже забув, який вигляд має їжа не з доставки.

— Це помітно.

— Настільки погано?

— Ромо, у тебе в холодильнику йогурт, яйця й кетчуп. Це не холодильник. Це сигнал лиха.

Він усміхнувся. Олеся сказала б приблизно так само.

— Звісно, — додала Валентина Павлівна. — Вона ж моя донька.

Вона підняла келих.

— За те, щоб ти дожив до її повернення в пристойному вигляді.

— Чудовий тост.

Вони випили.

Вино було легке, м’яке, тепло швидко розійшлося по грудях. Не п’янило, ні, просто знімало перший шар утоми. Той самий, під яким виявляється другий, третій і ще один… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇