Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване

— Гаразд, — сказав він після паузи. — Тільки недовго.

— От і розумничок. Лягай на диван, на живіт.

Він зняв футболку й ліг на диван, поклавши голову на схрещені руки. І в цю мить йому стало ніяково. Не через тіло — він був у нормальній формі, хоч і без спортзалу останні тижні, — а через саму ситуацію.

У вітальні напівтемрява, фільм на паузі, дружина далеко, теща сідає поруч, кладе руки йому на плечі. Руки в неї були теплі, впевнені. Спочатку вона просто провела долонями по спині, ніби перевіряючи напруження.

— Господи, Ромо, — тихо сказала вона, — ти весь кам’яний.

— Я попереджав.

— Ти не попереджав, ти применшував.

Вона почала з плечей. Повільно, обережно, але досить сильно. Пальці знаходили затиснуті місця так точно, що Роман мимоволі видихнув.

«Боляче? Ні. Добре. Розслабся».

Він спробував. І справді розслабився. Спочатку.

Тепло її рук, тиск на м’язи, тиха музика, приглушене світло — усе це поступово розмотувало той вузол, який два тижні стягував йому спину. Роман відчував, як напруження йде шматками, як важкість у плечах стає меншою, як дихання вирівнюється.

— Отак, — сказала Валентина Павлівна. — Не треба все тримати в собі.

— Я не тримаю.

— Тримаєш. Ти з тих, хто мовчить, доки не зламається.

Він хотів відповісти, але вона натиснула на якесь болюче місце під лопаткою, і замість слів у нього вирвався лише глухий стогін. «От бачиш?» Це нечесний прийом, зате дієвий. Вона тихо, майже пошепки розсміялася.

Роман заплющив очі. На кілька хвилин усе справді було нормально. Просто втомлений чоловік.

Він намагався втриматися за це просте пояснення, мов за поручень у темряві. Поки те, що відбувалося, можна було назвати турботою, воно залишалося безпечним. Але назви іноді відстають від сенсу: слово ще те саме, домашнє, невинне, а всередині вже ворушиться інший підтекст, теплий і соромітний, від якого хочеться водночас і відступити, і дослухати.

Саме це й лякало найбільше: небезпека не вдерлася в кімнату різко, не грюкнула дверима, не назвала себе. Вона входила тихо, під виглядом допомоги, під виглядом утомленої доброти, під виглядом дорослого розуміння. Роман відчував, як кожне пояснення ще тримається на місці, але вже починає тріскатися по краях.

Просто турботлива жінка. Просто масаж. Але потім він відчув, що Валентина Павлівна нахилилася ближче.

Її волосся злегка торкнулося його плеча. Аромат парфумів став сильнішим. Нерізкий, ні.

М’який. Майже домашній. Але в цій близькості він раптом перестав бути просто запахом.

Він став присутністю. Жіночою. Теплою.

Надто близькою. Роман розплющив очі й уставився в подушку дивана. «Усе добре?» — спитала вона.

«Так». Голос прозвучав глухо. Вона продовжила.

Руки рухалися нижче, до лопаток, потім знову до плечей, до шиї. Іноді її долоня затримувалася трохи довше, ніж треба. Іноді тканина її одягу ледь торкалася його руки чи спини, коли вона нахилялася.

Нічого явного. Нічого такого, у чому можна було б звинуватити. Але напруження в кімнаті змінилося.

Роман відчув це шкірою. Ніби повітря стало густішим. Ніби звичайні речі раптом набули другого сенсу.

Він знову подумав про Олесю. Про її фотографії. Про рушник.

Про погляд у дзеркалі. І тут же зрозумів, що це тільки гірше. Бо думки про дружину не охолоджували його.

Вони розпалювали тугу, якій він не міг дати ради.

— Ти зовсім затиснутий, — неголосно сказала Валентина Павлівна. — Не тільки спина. Увесь.

Він ковтнув.

— Робота.

— Не тільки робота.

Він промовчав. Її голос став м’якшим.

— Три тижні самому — це важко.

Роман відчув, як усередині щось сіпнулося.

— Нормально.

— Ромо.

Вона вимовила його ім’я так, що він мало не повернув голову, але стримався.

— Що?

— Ти не зобов’язаний удавати із себе залізного.

Він різко видихнув через ніс.

— Я й не вдаю.

— Вдаєш. Просто акуратно.

Її руки знову лягли йому на плечі. Повільно, з натиском, майже заколисливо.

— Олеся далеко, — сказала вона. — Ти втомився. Дім порожній, у голові робота, у тілі напруження. Це все накопичується.

Слова були звичайні, але сказані в напівтемній кімнаті, коли її руки лежали на його голій спині, вони звучали вже не як турбота. Вони звучали як крок до межі.

Роман напружився. Валентина Павлівна це відчула. «Тихіше», — сказала вона.

«Я нічого поганого не кажу».

«Я знаю. Тоді розслабся».

Він не зміг. За кілька хвилин вона прибрала руки. «Перевернися».

Роман підвівся на ліктях. «Навіщо?» «Я розімну грудні м’язи й шию спереду. У тих, хто багато сидить за комп’ютером, там теж усе затиснуте».

«Думаю, досить».

«Ромо, не впирайся. Ще п’ять хвилин».

Він подивився на неї. Вона сиділа поруч на краю дивана, спокійна, усміхнена. Надто близька, але все ще ніби в межах пристойності.

І саме це збивало з пантелику. Якби вона зробила щось грубе, пряме, неправильне, він би одразу зупинив. Встав, сказав би «ні», усе було б ясно.

Але вона не робила. Вона лише трохи зсувала межу, на міліметр, потім ще на один. І щоразу це можна було пояснити турботою, випадковістю, втомою, його власною уявою.

«Гаразд», — сказав він нарешті й перевернувся на спину. Майже відразу він пошкодував про це, бо тепер між ними не було навіть тієї безпечної дистанції, яку давала його спина. Він лежав обличчям догори, без футболки… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇