Я кілька разів пояснила, кому належить автомобіль, однак свекруха почула мене лише після одного вчинку

У п’ятницю Марина повернулася додому раніше, щоб приготувати нормальну вечерю перед вихідними. Завтра намічалися посиденьки. Вони з Богданом планували покликати Павла, Анну й Лідію Степанівну, накрити стіл і нарешті відзначити цю покупку.

Суто сімейний формат. У передпокої стояли чужі чоботи. У ніс ударив запах дешевого освіжувача повітря.

Свекруха по-господарськи орудувала на кухні, переставляючи банки зі спеціями й гримлячи пательнями.

— О, з’явилася, не запилилася. — Лідія Степанівна витерла руки об рушник. — А я тут інвентаризацію проводжу. Дивлюся, як ви живете. Бідно живете, нудно.

Марина кинула ключі на тумбочку.

— Добрий вечір, а ми вас сьогодні не чекали.

— А я не до тебе, я до сина прийшла, — відрізала свекруха, плюхнувшись на табурет, який жалібно заскрипів під її вагою. — Я не з порожніми руками, дивися.

З цими словами жінка витягла з надр своєї гігантської сумки страхітливу річ. Це був пухнастий отруйно-рожевий чохол на автомобільне кермо.

— Це Олесенька купила, — з гордістю заявила Лідія Степанівна. — На свої кишенькові гроші, між іншим. Подарунок для машинки. Сьогодні ввечері підеш, начепиш на бублик. Дівчинці буде приємно за нього триматися.

Марина дивилася на рожеве волохате щось. Усередині здіймалася гаряча хвиля роздратування, але обличчя залишалося абсолютно спокійним.

Вона підійшла до столу, двома пальцями гидливо підчепила чохол і понесла його в коридор.

— Ти куди це несеш? — сполошилася свекруха, схоплюючись.

— На смітник або в шафу. У моїй машині цієї синтетичної гидоти не буде. І взагалі, Лідіє Степанівно, давайте одразу з’ясуємо, щоб завтра за столом цирку не влаштовувати. Олеся за кермо не сяде. Ніколи. Питання закрите.

Свекруха насунулася на Марину, мов грозова хмара. Її обличчя потемніло.

— Ах ти жадібна! — зашипіла вона. — Прийшла на все готове, в нашу сім’ю влізла. Та мій Богдан без тебе давно б мільйонером став. А ти довкола нього кліщем обвилася, його грошенята ссеш. Машину вона купила на наші гроші.

— На які ваші? — Марина схрестила руки на грудях. — Ви нам за три роки хоч копійку дали? Ви Богдану на день народження шкарпетки даруєте, а мені коробку цукерок, у якої термін придатності ще в минулому столітті вийшов. Не смішіть мої капці.

У цей момент у замку провернувся ключ. На порозі виник Богдан. Він побачив червону, мов перестиглий помідор, матір і незворушну дружину.

Ситуація явно вимагала чоловічого втручання, тож Богдан спробував злитися зі шпалерами.

— Синку, — заверещала Лідія Степанівна, кидаючись до нього, — ти подивися, що твоя змія виробляє. Вона рідній сестрі шматок пластику затисла. Чохол рожевий на смітник викинути погрожує. Розлучися з нею. Просто зараз іди й подавай на розлучення, а машину ми поділимо.

Богдан перелякано закліпав.

— Ма, ну чого ти починаєш? Мариш, ну, може, справді, нехай Олеся покатається. Ну, шкода тобі, чи що? Ну, у вихідні суто в магазин з’їздити.

Марина подивилася на чоловіка. Погляд був такий, що Богдан миттю замовк і почав стягувати черевики.

— Вихід там. — Марина вказала свекрусі на двері. — Побачимося завтра за столом, якщо, звісно, у вас ще залишиться бажання прийти.

Лідія Степанівна фиркнула, вихопила в Марини рожевий чохол, запхала його до своєї сумки, ледь не розірвавши блискавку, і вилетіла за двері. Наостанок вона так грюкнула стулкою, що зі стелі в коридорі посипалася штукатурка. Суботній вечір обіцяв бути томним…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇