Я кілька разів пояснила, кому належить автомобіль, однак свекруха почула мене лише після одного вчинку

Біля її вишневої машини терлася тонка дівчина в неосяжній куртці. Дівчина старанно випинала губи й робила селфі на тлі чужого капота.

— О, Мариш, привітики! — Олеся махнула телефоном, анітрохи не знітившись. — А я тут повз ішла. Давай відчиняй, підкинеш мене додому. Заодно покажеш, як тут двірники вмикаються. Завтра дощ обіцяють, мені треба знати.

Марина мовчки натиснула кнопку на брелоку. Машина пискнула.

Олеся тут же потягнула на себе ручку водійських дверцят.

— Ей, алло! — Марина перехопила руку зовиці. Хватка була залізна.

Олеся здивовано закліпала нарощеними віями, схожими на два волохаті опахала.

— Ти двері переплутала, пасажирко. Твоє місце праворуч. І то лише тому, що в мене сьогодні гарний настрій.

— У сенсі праворуч? — Олеся надула губи, перетворившись на скривджену качку. — Мама сказала, машина тепер моя. Я вже сториз в інтернет виклала. Написала: «Моя нова вишнева крихітка». Усі подружки обзаздрилися. Ти чого мене ганьбиш?

— То видали допис, — спокійно порадила Марина, відштовхуючи дівчину від водійських дверцят і сідаючи за кермо. — Або я в коментарях напишу, що крихітка моя, а ти просто поруч стояла, поки я по пиріжки ходила. Сідаєш праворуч або чимчикуєш пішки до метро. У тебе три секунди.

Олеся фиркнула, тупнула підошвою масивного кросівка й демонстративно зашагала геть, навіть не глянувши на пасажирське сидіння.

Марина провела її поглядом, похитала головою й завела мотор. Ситуація загострювалася. Родина Богдана явно жила в якійсь паралельній реальності, де чуже майно можна було просто експропріювати силою дитячої безпосередності й материнського натиску…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇