Я мовчки витерла обличчя після образи чоловіка, бо знала: відповідь не забариться
— Ні.
— Він любить тебе.
— Можливо. Але однієї любові замало. Я не хочу бути його ліками, мамою, доглядальницею, психологом і громовідводом. Я хочу бути жінкою, яку поважають. Із ним я такою вже не буду.
— Люди змінюються.
— Змінюються. Але не за тиждень. І не тому, що їх налякали наслідки. Олег має змінюватися для себе, а не щоб повернути мене.
Мирослава Степанівна закрила обличчя рукою.
— Пробач мені, якщо зможеш.
Дарина підвелася.
— Я не тримаю на вас зла. Справді. Але повертатися не буду. Передайте Олегові, щоб підписав документи. Так буде чесніше для всіх.
Вона пішла до під’їзду, чуючи за спиною тихий плач, але не озирнулася.
За два дні кур’єр привіз підписані документи.
Розлучення пройшло без особистих зустрічей. Усе оформлювали через представників. Дарина не вимагала нічого, крім свободи. Олег не сперечався.
Коли рішення набрало чинності, вона не влаштувала свята. Не відкрила шампанського. Не покликала подруг. Просто повернулася додому, зняла взуття, пройшла квартирою й зупинилася біля вікна. За шибкою йшов дощ. По склу текли тонкі струмочки, розмиваючи вогні двору.
— Все, — сказала вона тихо.
І вперше це слово не звучало як кінець світу.
Перші місяці самотності були дивними. Дарина ловила себе на звичках, які більше не мали сенсу. Готувала надто багато їжі. Лишала праву половину шафи порожньою. Прислухалася до кроків у під’їзді. Чекала, що зараз клацне замок, і Олег зайде, кине ключі, спитає невдоволеним голосом, що на вечерю.
Та замок не клацав.
Поступово порожні місця почали заповнюватися нею самою.
Вона записалася на курси іноземної мови, про які давно мріяла, але все відкладала: то Олегові незручно, то ввечері треба бути вдома, то «навіщо тобі це в твоєму віці». Тепер ніхто не питав навіщо. Їй подобалося — цього було досить.
Вона стала частіше ходити до театру. Спершу сама, ніяково тримаючи квиток у руках і почуваючись дивно серед пар і компаній. Потім звикла. Виявилося, наодинці можна дивитися виставу глибше, не відволікаючись на чиєсь роздратоване шепотіння. Вона ходила на виставки, зустрічалася з університетськими знайомими, приймала запрошення на прогулянки, від яких раніше відмовилася б через Олега.
На роботі вона знову ожила. Колеги помічали, що Дарина почала сміятися. Не ввічливо, не стримано, а по-справжньому. Вона брала нові проєкти, проводила зустрічі з читачами, розбирала старі фонди. Світ книжок більше не був сховком від нещасного сімейного життя. Він знову став її улюбленою справою.
Іноді вона думала про Олега.
Не зі злістю. Злість пішла швидше, ніж вона чекала. Лишився втомлений сум. Він не був чудовиськом від народження. Він був людиною, яку страх, залежність і материнська влада зробили слабким і жорстоким. Це не виправдовувало його. Але пояснювало.
За пів року після розлучення Дарина зіткнулася з ним у книгарні.
Вона прийшла по новий роман улюбленого автора й зупинилася біля полиці з сучасною прозою. Олег стояв у сусідньому ряду. Схудлий. Коротко підстрижений. У строгому костюмі, який сидів на ньому незвично добре. Він виглядав старшим і спокійнішим.
Вони побачили одне одного майже водночас.
Кілька секунд мовчали через стелаж.
Потім Олег підійшов.
— Привіт.
— Привіт.
— Як ти? — спитав він.
Дарина ледь усміхнулася.
— Добре. А ти?
