Я попросила свекруху не курити поруч із дитиною, але реакція чоловіка показала, що в цьому домі мені більше не можна мовчати

Storium · Читать на русском:

— Треба було думати раніше.

— Я все компенсую, — швидко сказав він. — Квартиру віддам. Усе. Тільки забери заяву.

Марина завмерла.

— Що означає «віддам квартиру»?

— Підпишемо мирову угоду. Житло лишиться тобі, а ти відмовишся від претензій щодо побоїв.

Пропозиція була несподіваною. Власна квартира означала б кінець невизначеності, дах над головою, початок нового життя.

— Я подумаю, — сказала вона.

Увечері вони обговорили це з батьком і адвокаткою. Алла Сергіївна насупилася.

— Надто щедро. Отже, боїться не лише штрафу. Можливо, наслідки на роботі серйозніші, ніж він каже.

— А якщо погодитися, він не обдурить? — спитала Марина.

— Оформимо через суд. Угоду буде затверджено офіційно. Відмовитися потім не зможе.

Борис Андрійович теж вважав, що варіант варто розглянути.

— Житло — це безпека для тебе й Лева. А покарання буває різним. Іноді людина сама втрачає те, за що чіплялася.

Марина погодилася. Їй хотілося швидше закрити цю сторінку.

Алла Сергіївна зв’язалася з адвокатом Кирила. Почали готувати документи. Марина майже повірила, що все закінчується. Але вона недооцінила Валентину Павлівну.

За день до підписання їй зателефонували з невідомого номера.

— Ну що, домоглася? — голос свекрухи сочився отрутою. — Відбираєш у сина останнє?

— Це не я відбираю. Він сам пропонує.

— Думаєш, ми дозволимо тобі так легко отримати житло? Наївна.

Свекруха розсміялася й кинула слухавку.

Марина відразу розповіла Аллі Сергіївні.

— Це нервовий зрив сторони, що програє, — сказала адвокатка. — Не піддавайтеся. Завтра все підпишемо.

Але кошмар іще не закінчився.

Підписання призначили в колишній квартирі. На цьому наполягла сторона Кирила: нібито так зручніше одразу передати ключі й звірити документи. Алла Сергіївна затримувалася на іншому засіданні, але обіцяла під’їхати. Борис Андрійович, не довіряючи тому, що відбувається, поїхав із Мариною.

— Про всяк випадок, — сказав він.

Двері відчинив Кирило. Він виглядав нервовим: смикав манжети, озирався, не міг зустрітися з Мариною поглядом. У квартирі було незвично порожньо. Частина меблів зникла, на полицях зяяли вільні місця.

— Проходьте, — пробурмотів він.

У вітальні вже сиділи його адвокат і Валентина Павлівна. Свекруха трималася рівно, майже урочисто, і дивилася на Марину з холодною ненавистю.

— Де Алла Сергіївна? — спитав Борис Андрійович.

— Затримується, — відповів адвокат Кирила. — Ми можемо почати без неї. Це формальність.

— Ні, — спокійно сказав батько. — Зачекаємо.

Повисла важка пауза.

Валентина Павлівна дістала із сумочки сигарету й запальничку.

— Не заперечуєте? Нерви.

— Заперечую, — сказала Марина. — Ви це чудово знаєте.

— Ах так, — свекруха зобразила каяття. — Забула про вашу особливу чутливість.

Вона не прибрала сигарету, продовжуючи крутити її в пальцях.

У цей момент у Бориса Андрійовича задзвонив телефон.